Шляхи досягнення людського щастя в Достоєвського

Шлях досягнення щирого щастя в Достоєвського – це прилучення до загального почуття любові й рівності. Тут його погляди замикаються із християнським навчанням. Але релігійність Достоєвського далеко виходила за рамки церковної догматики. Християнський ідеал письменника був втіленням мрії про волю, гармонію людських відносин! І коли Достоєвський говорив: “Упокорся, горда людина!” – він мав на увазі не покірність, як таку, а необхідність відмови кожного від егоїстичних спокус особистості, жорстокості й агресивності

Добутком,

що принесло письменникові всесвітню популярність, у якому Достоєвський призиває до подолання егоїзму, до смиренності, до християнської любові до ближнього, до очисного страждання, є роман “Злочин і покарання”.

Достоєвський уважає, що тільки стражданням людство може врятуватися від скверни й вийти з морального тупи ка, тільки цей шлях може привести його ксчастью.

У центрі уваги багатьох дослідників, що вивчають “Злочин і покарання”, перебуває питання про мотиви злочину Раскольникова. Що ж штовхнуло Раскольникова на цей злочин? Він бачить, як потворний Петербург із його вулицями, потворні вічно п’яні

люди, огидна старуха-процентщица.

Все це неподобство відштовхує від себе розумного й гарного Раскольникова й викликає в його душі “почуття найглибшої огиди й злісного презирства”. Із цих почуттів і народжується “потворна мрія”. Тут Достоєвський з надзвичайною силою розкриває подвійність душі людини, показує, як у душі людини йде боротьба між добром і злом, любов’ю й ненавистю, високою й низьким, вірою й безвір’ям

Заклик “Упокорся, горда людина!” як не можна більше підходить Катерине Іванівні. Підштовхнувши Соню на вулицю, вона фактично надходить по теорії Раскольникова. Вона, як і Розкольників, повстає не тільки проти людей, але й проти Бога. Тільки жалістю й жалем Катерина Іванівна могла врятувати Мармеладова, і тоді він урятував би її й дітей

На відміну від Катерини Іванівни й Раскольникова, у Соні зовсім немає гордості, а тільки лагідність і смиренність. Соня багато страждала. “Страждання… велика річ. У стражданні є ідея”, – затверджує Порфирій Петрович. Думка про очисне страждання наполегливо вселяє Раскольникову Соня Мармеладова, сама безмовно несучий свій хрест. “Страждання прийняти й надолужити себе їм, от, що треба”, – говорить вона

У фіналі Розкольників кидається до ніг Соні: людина прийшла в згоду із самим собою, відкинувши ладь егоїстичні відваги й пристрасті. Достоєвський говорить, що Раскольникова очікують “поступове переродження”, повернення до людей, до життя. І допомогла Раскольникову віра Соні. Соня не озлобилася, не озлобилася під ударами несправедливої долі. Вона зберегла віру в Бога, у щастя, любов до людей, допомагаючи іншим.

Питання Бога, людину й віри ще більше зачіпається в романі Достоєвського “Брати Карамазови”. В “Братах Карамазових” письменник підводить підсумки своїх багаторічних шукань, міркувань про людину, про долю своєї Батьківщини й усього людства

Достоєвський знаходить у релігії істину й розраду. Христос для нього – вищий критерій моральності. Митя Карамазов був невинний в убивстві батька, всупереч всім очевидним фактам і незаперечним доказам.

Але тут судді, на відміну від чеховських, зволіли повірити фактам. Невір’я їх у людину змусило суддів визнати Митю винним

Центральним питанням роману є питання про виродження особистості, відірваної від народу й праці, що зневажає принципи людинолюбства, добра, совісти

Для Достоєвського моральні критерії й закони совісті – є основа основ людського поводження. Втрата моральних принципів або забуття совісті – є вище нещастя, воно тягне обесчеловечивание людини, вона висушує окрему людську особистість, воно приведе до хаосу й руйнування життя суспільства. Якщо немає критерію добра й зла, то все дозволено, як говорить Іван Карамазов.

Іван Карамазов піддає багаторазовим сумнівам і випробуванням віру, ту християнську віру, віру не просто в якесь сверхмогущественное істота, а ще й духовну впевненість у те, що все чинене Творцем є вища Правда й Справедливість і відбувається тільки в благо людини. “Праведний Господь, твердиня моя, і немає неправди в Ньому” (Псалом 91, 16). Він твердиня: доконані справи його, і всі шляхи його праведні, Бог вірний, і немає неправди в ньому. Він праведний і щирий…

Багато людей зламалося на питанні: “Як же може існувати Бог, якщо у світі стільки несправедливості й неправди?” Як багато хто приходять до логічного висновку: “Якщо так, то або Бога ні, або Він не всесильний”. Саме по цій торованій колії рухався й “” розум, щобунтує, Івана Карамазова.

Бунт його зводиться до заперечення гармонії Божого миру, тому що він відмовляє Творцеві в справедливості, саме так проявляючи своє невір’я: “Я переконаний, що страждання заживуть і згладяться, що весь образливий комізм людських протиріч зникне, як жалюгідний міраж, як гнусненькое вигадництво малосилий і маленького, як атом людського евклидовского розуму, що, нарешті, у світовому фіналі, у момент вічної гармонії трапиться й з’явиться щось до того дорогоцінне, що вистачить його на всі серця, на втоплення всіх обурень, на спокуту всіх лиходійств людей, всієї пролитої ними крові, вистачить, щоб не тільки було можливо простити, але й виправдати все, що трапилося з людьми, – нехай, нехай все це буде й з’явиться, але я-те цього не приймаю й не хочу прийняти!”

Людина не має права замикатися в собі, жити лише для себе. Людина не має права проходити повз нещастя, що панує у світі. Людина ответствен не тільки за свої до-ступки, але й за всі зло, що відбувалося у світі. Взаємна відповідальність кожного перед всіма й всіх перед кожним

Віру, істину й сенс життя, розуміння “вічних” питань буття кожна людина шукає й знаходить, якщо керується при цьому власною совістю. З індивідуальних вір складається загальна віра, ідеал суспільства, часу!

А безвір’я стає причиною всіх лих і злочинів, що відбуваються вмире.