Розміщено від Tvіr в Вторник 25 мая
Початок XX ст. для української літератури характеризується тим, що вперше після довгих років заборони було дозволено писати і друкувати рідною мовою. За Маніфестом царя від 17 жовтня 1905 р. українська Інтелігенція мала можливість видавати українські Часописи, друкувати художні та публіцистичні твори. Саме в цей час набуває розвитку і новий напрямок у художній літературі – модернізм. Письменники України перенесли на рідний грунт мистецькі течії, які були поширеними на Заході і в Росії.
Це, передусім,
Наприкінці XІX ст., живучи у Львові, він закохався у французький символізм і намагався поширювати цю літературну течію серед творчої молоді Західної України. Однак його підтримали лише польські молоді письменники, а українські залишились вірними старим традиціям.
Та ідею поширення модернізму в Україні Вороний не облишив. В наступні роки, коли доля закинула його на Східну Україну,
У своєму зверненні Микола Воровий закликає писати по-новому, щоб “хоч трохи наблизитись до нових течій і напрямків сучасних європейських літератур” (19). Намагаючись європеїзувати українську літературу, він водночас шукав нові риси, оригінальність форми і у відомих українських письменників – сучасників, зокрема у Лесі Українки, Івана Франка, і радив молодим літераторам звертатисі до поезій цих визначних майстрів слова, вчитись у них.
З Сергієм Єфремовим можна погодитись лише в тій мірі, коли мова йде про інтимну лірику поета, про вірщі, об’єднані в цикли “Разок намиста” і “За брамою раю”. Але ж у Миколи Вороного є твори, в яких він “іде до бою”, за свободу України, за виховання “дужих” борців, що мусять стати на борню за долю “зневаженого” рідного краю, за волю люду, “який стогне в ярмі”. Не був він чистим естетом, бо всюди бачив “голод і жах” і писав про те у своїх віршах (“Горами, горами…” (1904 р.), “Краю мій рідний” (1908 р.) та ін.).
На відміну від західних літератур, де відбувається чіткий розподіл естетичної праці поміж поетами одверто громадянського звучання і митцями, зосередженими на суто автономній художній проблематиці, на “мистецтві заради мистецтва”, в українській літературі на зламі ХІХ і XX століть з’являються художницькі постаті, шо в них парадоксально поєднується і громадянський пафос, і прагнення створити автономну літературну естетику.
Важко розрізнити, де починається одне і закінчується інше. Скажімо, М. Вороний, орієнтуючись на найбільш авторитетні зразки французької поезії “парнасців” і затим символістів, прагнув і у своїх віршах і в естетичних деклараціях, у листах та усних виступах продовжувати тенденції, започатковані у Франції, і водночас був активістом революційної української партії (РУП). Так, після лютневої революції 1917 р. за дорученням лідерів українського соціал-демократичного руху переклав українською мовою “Інтернаціонал” та ряд інших схожих, емблематичних за своїм характером творів.
Ежен Потьє, автор “Інтернаціоналу”, сходив з французької літературної сцени тоді, коли на іншій її ділянці з’явився шанований Вороним Малларме, автор абсолютно езотеричної поезії. При цьому Малларме наївно мріяв про читача-робітника, що, звичайно, було тоді утопією. Вороний же так само доволі утопічно намагався поєднати і принципи Малларме і “Інтернаціонал”.
Так само парадоксально Ольга Кобилянська поєднувала ГОСТРИЙ Інтерес ДО НІЦШЄ і соціалістичні симпатії.
Українські “молодомузівці” (Почовський, Яцків та ін.) ІіафОС “Мистецтва для мистецтва” також парадоксально поєднували з загалом прогресивними суспільними уподобаннями. Схожий синтез (чи прагнення до нього) спостерігається в поетичній творчості Олеся, Чупринки, Філянського, що в них радикальний національно – та соціально визвольний пафос поєднується з очевидними симпатіями до тих чи тих постулатів “автономного мистецтва”.
Грицько Чупринка був одним з фундаторів модерністського журналу “Українська хата”. Сергій Єфремов мав рацію, коли писав, що “муза Чупринки менш усього здатна спинатися на демонічні котурни, не до лиця їй сміх, коли вона носить в собі тугу, що межує з розпачем”, що Чупринка здатний створювати поезії “великої сили, краси і щирості”, що поет “має дар легкого і граціозного віршування” (20). Поета Григорія Чупринку (Грицька Чупринку) було розстріляно більшовицьким ЧК у 1921 році.
Його називали українським Блоком. Поетична спадщина цього письменника становить 425 віршів. Крім того, він написав ще 22 рецензії на твори своїх сучасників.
Проте і у Грицька Чупринки, як і в Миколи Вороного, були вірші зовсім іншого характеру ніж ті, про які говорив Єфремов. Наприклад, у поезії “Рідний край” є такі рядки:
Як часто я в своїх надіях З гобою, краю мій, живу, Бо вірю я: не тільки в мріях. – Ти будеш вільним наяву!..
У вірші “Сгесіо” він писав: “Не продається справжня ліра, повна гніву, повна сліз…”
“Чистим модерністом” Чупринка не був, як і поети “Молодої музи”, і Агатангел Кримський, і Микола Чернявський, Гнат Хоткевич і навіть Богдан Лепкий, який, як записано в 6 томі “Літературної енциклопедії”, виданої у Москві 1932 р., вирізнявся “імпресіоністично-символістичною манерою” письма. Між тим у Богдана Лепкого ця манера поєднувалася з зовсім іншою, публіцистичною, як, скажімо, у вірші “На бік життя, журбо, дрібна”:
Який то спів будучих днів ДЛЯ мого вуха милий! Який при нім недолі грім Марний, смішний, безсилий…
Вплив модернізму відчували на собі Олександр Олесь та інші письменники. Говорячи про український модернізм, не можна не згадати і чудові дореволюційні твори Павла Тичини, бо він починав формуватись як поет під впливом як народної творчості, так і поетів-модерністів. Напевне, ці явища можна пояснити особливими умовами національно-історичного існування тогочасної України, існування, яке вимагало, з одного боку, необхідної суспільної заангажованості від митця, а з другого – в умовах відносного тогочасного художнього плюралізму дозволяло відтворювати в літературі чи не всі естетичні моделі як Заходу, так і Росії, зокрема моделі, пов’язані з такими школами, як неоромантизм, символізм, імпресіонізм і т. ін.
Оригінальне поєднання двох, здавалося б, взаємо-виключених літературних напрямків є характерною рисою української літератури початку XX ст. Так, “Фата Моргана” М. Коцюбинського, визнаний критикою як “роман “селянських настроїв” (характерне саме слово “настрій”), відтворює ці настрої переважно і в підкреслено імпресіоністичній манері. Леся Українка, з одного боку, дала щонайвищі зразки заангажова-ної літератури, а з другого – у своїй драмі “У Пущі”, яку писала чи не все життя, різко виступила проти самої ідеї “завербованості” мистецтва (як пізніше скаже Сартр), особливо насильницької Не випадково також, що вона різко виступила проти спроби Сергія Єфремова винести перші зразки українського модерну за межі національної культури.
І. Г. Панченко, О. С. Стеценко, кандидати філологічних наук
(2 votes, average: 3.00 out of 5)