Визначивши в начерку першої частини повісті “Fata morgana” фінальну картину – осінній дощ, Коцюбинський продовжував думати, як досягти композиційної завершеності цієї частини, адже дія починається навесні, а закінчується восени. Очевидно, сам по собі дощ для обрамлення твору не влаштовував його.
І письменник розв’язує питання інакше. Розвиваючи образний ряд метафори, побудованої на схожості за дією (“ідуть дощі” – “йдуть заробітчани”), письменник порівнює їхню ходу з летом журавлів.
А знайшовши цей вдалий троп, Коцюбинський
Пейзаж цей, як і попередній, подано крізь призму сприйняття Андрія Волика: “Перед ним лежав шлях, курни уже, хоч була рання весна. Над шляхом біліла його
Ось Гафійка винесла одному води. Стали й розмоляють. Знов надходить купка… Ще рядок…
Проходять та й проходять. А той стоїть. Еге-ге!
Та ж то цілий ключ журавлиний. Ідуть та й ідуть”.
Образний ряд, який вибудовує письменник у цій пейзажній картині, як і в фіналі, “тримається” на асоціації за схожістю дії. Окремі деталі – шлях, хатина, як і люди, що є частиною цієї картини, – все в русі. Не випадково, очевидно, і хатина Андрія Волика перебуває ніби у дорозі. Життєва дорога головного героя із своїми нещастями, невлаштованістю на цій землі нічим не відрізняється від тяжкого шляху заробітчан.
Сумна. І цей сум посилено порівнянням міграції людей з летом журавлів, що кидають рідну вітчизну, шукаючи “теплих” країв. Ця ж місцевість у фіналі змальована майже трагедійно.
Не сповнились надії Андрія Волика на відбудову фабрики, Маланчині мрії на одержання землі. Герої сидять біля вікна і дивляться на дорогу, яка нікуди не веде. Кожна деталь пейзажної картини передає їхній настрій безнадії, кожна деталь виписана, відшліфована до символу: “Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клуб чаться угорі і спускають на землю мокрі коси.
Пливе у сірій безвісті нудьга, пливе безнадія, і стиха хлипає сум. …Міріади дрібних крапель, мов умерлі надії, що знялись занадто високо, спадають додолу і пливуть, змішанії з землею, брудними потоками. Нема простору…”. Художній простір замкнувся в прямому і переносному значенні.
І якщо на початку твору думка Андрія Волика линула разом із заробітчанами, журавлиним ключем, сподіваючись на краще майбутнє, то зараз і самі заробітчани бачаться інакше: “Йдуть та йдуть, чорні, похилені, мокрі, нещасні, як каліки-журавлі, що відбились від свого ключа, як осінній дощ. Йдуть зникають у сірій безвісті…”.
Письменник, розвиваючи порівняння людей з журавлями, надає йому нового додаткового смислового значення. Каліки-журавлі – І це символ зламаних людських доль, життя, яке не відбулося, мрії, які не справдились. Це продовження; тієї ж теми – теми конфлікту людини із світом, яку письменник розвивав в образах твору. І хатина вже не крокує, вона зупинилась і ніби ридає над гіркотою життя разом з героями: “Тьмяно в хатинці.
Цідять морок маленькі вікна, хмуряться вогкі кутки, гнітить низька стеля, і плаче зажурене серце…”.
Письменник не уточнює, чиє воно, героїв чи, може, цієї ж хатини. Завдяки персоніфікації природних явищ, посиленню деталей тропами Коцюбинському вдається розгорнути пейзаж у цілу метафору, в яскравий монументальний символічний образ художнього простору, який підсумовує, узагальнює ідею твору. Не тільки фінальний пейзаж першої частини повісті, а й інші написані в імпресіоністичній манері.
Поставивши за мету відтворити настрій, атмосферу передреволюційного села, Коцюбинський весь час і пейзаж передає в русі, мінливості вражень, що відповідало його художньому задуму – передати надії, сподівання селян, які наче хвилями поширюються сільськими просторами, то піднімаючись, то спадаючи.
Це стосується і вже згадуваних картин й інших, які є у творі. Але найбільш яскраво імпресіоністична техніка відчутна в такому пейзажі: “Сонце сідало червоно. Вікна горіли, як печі, стіни хаток стали рожевими, по білих сорочках розлилось червоне світло. Здалеку йшла на село хмара куряви. Вона все наближалась, росла, здіймалась до неба, врешті сонце пірнуло в неї і розсипалось рожевою млою. …В рожевому тумані, мов тіні, сновигали діоди, з’являлись і щезали неясні обриси хат, у морі овечого лементу гинули всякі згуки, весь цей гармидер нагадував сон.
Ззаду отари йшов чорний чабан, високий, ще більший від непевного світла, немов міфічний бог, ляскав пугою і кричав диким, грубим голосом, що покривав усе”. Пейзаж Коцюбинського “вписаний” у роздуми і споглядання Маланки, тобто поданий крізь призму її сприйняття.
В його елегійному настрої вловлюється продовження думок і почувань героїні, її надій – “ще дочекають наші руки обробляти свої ниви..” Тому й закінчується цей пейзаж елегійно, вже згадуваною символічною деталлю: “На землю глянули тихі зорі”. Образ зірок, що тріпались у небесному акваріумі, як золоті рибки, в кінці твору підсумовує всі попередні мінливі, рухливі картини природи. Щось зрушилось не тільки в душах героїв, а й у цілому всесвіті. У другій частині “Fata morgana” Коцюбинський стає ощадливішим щодо пейзажних замальовок і цим ще більше наближується до Чехова.
Тут вже немає розгорнутих картин природи, лише скупі, але яскраві деталі-мазки.
Проте основний імпресіоністичний принцип передачі руху й змін у природі, а разом з тим, і в настроях села, стає ще виразнішим. Письменник у пейзажних картинах відтворює атмосферу на селі, напруження якої зростає, вона майже вибухова: “Якби хто крикнув на пробі, бовкнув несподівано дзвін або розрізав густе повітря постріл рушниці, люди вибігли б з хат та кинулись осліп одні на одних!”
Пейзаж у другій частині стає ще насиченішим, кожна деталь – символічною. Скажімо, коротка пейзажна картина перед розгромом Гуральні сповнена драматизму: “Однак дзвони несподівано впали. Мідь струснула Осінню мряку і розсипалась по всіх кутках.
Нарешті! Всім стало легше… Дзвони хрипло кричали і гнали вперед вузлуваті фігури, покручені непомірною працю, сю в одно злиту з пітьмою масу важких лантухуватих тіл, скривлених ніг, твердих, як довбні, рук”.
Тут, як і в інших пейзажах другої частини, малюнок розмитий, змазаний, мозаїчний, рухливий, але на перший план виступає Якась одна деталь-символ, в якій узагальнюється гостре найважливіше суспільне почуття.
В даний момент. Скажімо, деталь “дзвін” – нестримна енергія діяння. Отже, пейзаж, як і нові прийоми зображення персонажів: підтекст, символіка, а також маштабність соціальних, філософських проблем, які відбились у творах Коцюбинського, – свідчать про відхід письменника від реалістичної традиції української літератури XIX ст.
Його новаторство зумовило і неабиякий вплив на сучасного йому насамперед інтелігентного читача.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)