Релігія як спосіб дозволу моральних проблем

Серед найважливіших питань, поставлених російською думкою XIX століття, питання про релігію займає особливе місце. Для Ф. М. Достоєвського, людини глибоко релігійного, сенс життя полягав у збагненні християнських ідеалів, любові до ближнього. В “Злочині й покаранні” автор зобразив людську душу, що пройшла через страждання й помилки до збагнення істини

В XIX столітті стала видна недостатність колишніх християнських аксіом, і всі вони стали перед людиною у вигляді питань, що вимагають невідкладного рішення. Але сама насущність цих питань,

сама свідомість, що від них залежить подальша доля й усього людства, і кожної людини, ясно показали, що усомнившемуся людству потрібно було лише переконатися в істинності своєї колишньої віри. Ф. М. Достоєвський дуже добре це усвідомлював, і таке розуміння вплинуло на його творчість. Адже попередники Достоєвського ніколи так ясно й відкрито, як він (у романах “Принижений і ображені” і “Злочин і покарання”), не порушували питання про моральність людини

Головним героєм роману “Злочин і покарання” є Родіон Розкольників, чуйний, добрий по натурі людин, що важко переживає чужий біль і завжди допомагає

людям, навіть якщо цим він ставить під погрозу своє подальше існування. Розкольників неординарний, розумний, талановитий, терплячий, але разом з тим гордий, замкнуть і дуже самотній. Що ж змусило, що спонукало цю добру, розумну, безкорисливу людину піти на вбивство, зробити тяжкий гріх?

Здається, у такої людини й мотиву до вбивства ніколи не буде. Але постійно уражена гордість Раскольникова мучить його, і тоді він зважується на злочин, кидає виклик навколишньої, доводячи собі, що він не “тварина тремтяча”, а “право має”. Ця людина багато витерпіла й перестраждала. Розкольників бідний, і його гордість зачеплена тим, що йому доводиться ховатися від господарки, який він заборгував за свою вбогу комірку. У цій злидарській кімнаті й народилася дивовижна теорія злочину.

Автор ретельно описує її зародження. Розкольників запитує себе: ” чиТварина я тремтяча або право маю?” Він довго міркує, до якого розряду людей належить сам, однак після доконаного злочину раптом усвідомлює, що суть його не відповідає теорії, тому що совість не дає йому спокою

Достоєвський, зрозуміло, не згодний з філософією свого героя й змушує його в ній переконати. Розглядаючи із християнської точки зору злочин Раскольникова, автор виділяє в ньому, у першу чергу, факт порушення моральних законів, а не юридичних. Родіон Розкольників – людин, по християнських поняттях являющийся глибоко грішним. Мається на увазі навіть не гріх убивства, а гординя, нелюбов до людей, думка про те, що все – “тварини тремтячі”, а він, можливо, “право имеющий”, вибраний

Як же Розкольників зміг осягти помилковість власної теорії й відродитися до нового життя? Безумовно, він вчинив злочин, жорстокий злочин, але хіба він не страждає через цього? Розкольників сам стає жертвою свого злочину: “Я себе вбив, а не старушонку”.

Хоча, відповідно до моралі, убита старушонка, що викликає почуття відрази, теж мала право на життя, однак життя її нічого не коштувала. Це була малюсінька, суха старушонка, років шістдесятьох, як пише Достоєвський, “з вострыми й злими вічками, з маленьким вострым носом і простоволоса”. Вона дуже нагадує пушкінську бабу з “Пікової дами”.

Розкольників переконався, що “на загальних вагах життя цієї сухотної, дурної й злий старушонки” значить “не більше як життя воші”, тому вирішив позбавити навколишніх від безжалісної баби. Але він не замислюється над тим, що один злочин спричиняє інше, незалежно від тої, якої людини вбили, ” читварина тремтячу” або “право имеющую”. Так трапилося й з Раскольниковым. Убивши нікчемну бабу, він позбавив життя й Лизавету – людини, що викликає в читача жалість і по суті ні в чому не провинився перед людством

Отже, ми бачимо, що Розкольників – це не просто злочинець, а жертва свого ж злочину. Душу його боліла, він ніяк не міг знайти рівновагу, поки не знайшов людину, здатного зрозуміти його й допомогти йому. Саме з появою Соні в душі Раскольникова з’являється почуття жалості. Жалість охоплює його при думці, що він “прийшов мучити” Соню; він не хоче страждання, але хоче щастя. Особливо його вражає смиренність, з яким вона від нього приймає страждання.

Так, коли після служби Розкольників підійшов до Соні, та раптом взяла його за обидві руки й прихилила до його плеча голову. Цей короткий жест уразив Раскольникова здивуванням. Йому здається дивним, що в неї немає ні найменшої огиди до нього, ні найменшого здригання. “Це вуж була якась нескінченність власного приниження…

Йому стало жахливо важко”.

По суті, відношення Соні до Раскольникову – це відношення Бога до людини, тобто всепрощення. Соня жалує Раскольникова й саме тому прощає його. Вона повернула Родіона до істини, направила його на вірний шлях, допомогла побачити мир в іншому світлі. Це й допомогло Раскольникову знайти віру.

Все життя Соні Мармеладовой є самопожертвою. Силоміць своєї любові, здатністю перетерпіти будь-які борошна вона піднімає Раскольникова до себе, допомагає йому перемогти самого себе й відродитися. Ця героїня персоніфікує початок жалості для Раскольникова: “…Він раптом побачив, що ця принижена істота до того вже принижене, що йому раптом стало шкода.

Коли ж вона зробила був рух утекти від страху, у ньому щось як би перевернулося”.

Достоєвський споконвічно визнає абсолютність людського “я”, духовне достоїнство й волю всякого, навіть самої забитої й незначної людини. Це достоїнство проявляється в смиренності перед стражданням, що посилається Богом. “Дякую тобі, Боже, за всі, і за гнів твій, і за милість твою!” – викликує один з героїв “Принижених і ображених”. Достоєвському відкрилася здатність слабкої людини на духовний подвиг

Отже, роман Достоєвського “Злочин і покарання” – це добуток, у якому релігія є способом дозволу моральних проблем. “Не убий”, – говорить заповідь Христа. “Возлюби ближнього твого, як самого себе”, і тоді будь-якій людині, як і Раскольникову, відкриється істина, пізнати яку можна, тільки пройшовши через страждання й позбавлення. Щоб можна було любити людей, вони повинні стати, як Бог, чистого, сповненого милосердя. “Душу хоче любити тільки прекрасне”, і люди повинні стати прекрасними, все виродливе в них повинне знищитися. Любити людей можна, тільки віруючи в їхнє перетворення, віруючи в Бога.

У цьому й полягає сутність останнього роману Достоєвського “Злочин і покарання”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.00 out of 5)

alt

Дізнайтесь вартість своєї роботи

Безкоштовна оцінка замовлення!

Оцінимо за півгодини!

Релігія як спосіб дозволу моральних проблем