Релігія Древньої Греції

В епоху Великої колонізації традиційна грецька релігія не відповідала духовним запитам сучасників ще й тому, що в ній важко було знайти відповідь на питання про те, що чекає людини в його майбутнім житті й чи існує вона взагалі. На свій лад це болюче питання намагалися вирішити представники двох тісно зв’язаних між собою релігійно-філософських навчань – орфиков і піфагорійців

Як ті, так і інші оцінювали земне життя людини як суцільний ланцюг страждань, ниспосланних людям богами за їхні гріхи. Разом з тим і орфики, і піфагорійці вірили

в безсмертя душі, що, пройшовши довгий ряд перевтілень, вселяючись у тіла інших людей і навіть тварин, здатна очиститися від всієї земної скверни й досягти вічного блаженства. Думка про те, що тіло є всього лише тимчасова “темниця” або навіть “могила” безсмертної душі, що зробила величезний вплив на багатьох більше пізніх прихильників філософського ідеалізму й містицизму, починаючи від Платона й кінчаючи основоположниками християнського віровчення, уперше виникла саме в лоні орфико-пифагорейской доктрини

На відміну від орфиков, більше близьких до широких народних мас і, що поклали в основу свого

навчання лише трохи переосмислений і оновлений міф про вмираючому й божество, що воскрешає, живої природи Дионисе-Загрее, піфагорійці являли собою замкнуту аристократичну секту, ворожу демократії. Їхнє містичне навчання носило набагато більше рафінований характер, претендуючи на піднесену інтелектуальність. Не випадково, і сам Пифагор (автор знаменитої теореми, що дотепер має його ім’я), і його найближчі учні й послідовники були захоплені математичними обчисленнями, віддаючи при цьому щедру данину містичному тлумаченню чисел і їх сполучень

И орфики, і піфагорійці намагалися виправити й очистити традиційні вірування греків, замінивши їх більше витонченої, духовно наповненою формою релігії. Зовсім інший погляд на мир, багато в чому вужі приближающийся до стихійного матеріалізму, у цей же самий час (VI в. до н. е.) розвивали й відстоювали представники так званої ионийской натурфілософії: Фалес, Анаксимандр і Анаксимен. Всі троє минулого уродженцями Милета – найбільшого й економічно розвиненого із грецьких полісів Малої Азії

Що ж відбулося в Ионии в VII і в VI століттях до н. е., спобствующее появі таких видатних особистостей? Населення змішаної крові (карийской, грецької й фінікійської галузей) було утягнено в тривалу й важку класову боротьбу. Яка кров із цих трьох галузей тече в їхніх жилах? Якою мірою? Ми цього не знаємо.

Але це кров надзвичайно діяльна. Це кров найвищою мірою політична. Це кров винахідників.(Суспільна кров: Фалес, говорять, запропонував цьому непосидючому й роз’єднаному населенню Ионии утворити державу нового типу, федеративна держава, керована федеральною радою.

Речення дуже розумне й одночасно дуже нове в грецькому світі. Його не послухали.)

Ця класова боротьба, що залила кров’ю іонічні міста, така ж, що як відбувалася в Аттиці в часи Солона, є, і надовго, рушійною силою всіх винаходів у цій країні творення

Уперше в історії людства милетские мислителі спробували представити весь навколишній їхній всесвіт у вигляді гармонічно влаштованої, що саморозвивається й саморегулюючої системи. Цей космос, як схильні були вважати ионийские філософи, не створений ніким з богів і ніким з людей і в принципі повинен існувати вічно. Керуючі їм закони цілком доступні людському розумінню.

У них немає нічого містичного, незбагненного. У такий спосіб був зроблений великий крок на шляху від релігійно-міфологічного сприйняття існуючого миропорядка до його збагнення засобами людського розуму. Перші філософи неминуче повинні були зштовхнутися з питанням про те, що варто вважати першоосновою, першопричиною всіх існуючих речей.

Фалес (самий старший з милетских натурфілософів) і Анаксимен думали, що первинною субстанцією, з якої все виникає й у яку зрештою все перетворюється, повинна бути одна із чотирьох основних стихій. Фалес при цьому віддавав перевагу воді, а Анаксимен – повітрю. Однак далі всіх інших по шляху абстрактно-теоретичного осмислення природних явищ просунувся Анаксимандр, безумовно найглибший з найдавніших грецьких філософів. Першопричиною й основою всього сущого він оголосив так званий “апейрон” – вічну й нескінченну субстанцію, якісно зводи_ не ні до однієї із чотирьох стихій і разом з тим пребивающую в безперервному русі, у процесі якого з апейрона виділяються протилежні початки: тепл і холодне, сухе й вологе й т. п. Вступаючи у взаємодію, ці пари протилежностей породжують всі доступні спостереженню явища природи, як живий, так і мертвої

Намальована Анаксимандром картина миру була зовсім нової й незвичайної для тої епохи, коли вона виникла. Вона містила в собі ряд яскраво виражених елементів матеріалістичного й діалектичного характеру, у тому числі подання про всеосяжний, що постійно міняє свою форму первинної субстанції, досить близьке сучасним поданням про матерії, думку про боротьбу протилежностей і їхньому переході друг у друга як головному джерелі всього різноманіття світових процесів

Грецькі натурфілософи добре розуміли, що найбільш надійною основою всякого знання служить саме досвід, емпіричні вишукування й спостереження. По суті, вони були не тільки першими філософами, але й першими вченими, основоположниками грецької й всієї європейської науки. Старшого з них, Фалеса, уже древні називали “першим математиком”, “першим астрономом”, “першим фізиком”.

В VII-VI вв. грецькі зодчі вперше після тривалої перерви почали зводити з каменю, вапняку або мармуру монументальні будинки храмів. В VI в. виробився єдиний загальгрецький тип храму у формі прямокутної, витягнутої в довжину будівлі, з усіх боків обнесеною колонадою, іноді одинарної (периптер), іноді подвійний (диптер). Тоді ж визначилися основні конструкційні й художні особливості двох головних архітектурних ордерів:

Доричного, що особливо широко распространились на Пелопоннесі й у містах Великої Греції (Південна Італія й Сицилія), і іонічного, пользовавшегося особою популярністю в грецькій частині Малої Азії й у деяких районах європейської Греції. Типовими зразками доричного ордера з такими характерними для нього особливостями, як сувора міць і великовагова масивність, можуть уважатися храм Аполлона в Коринфі, храми Посейдонии (Пестум) на півдні Італії й храми Селинута в Сицилії. Більше витончені, стрункі й разом з тим отличающиеся деякої вичурностью декоративного оздоблення будівлі іонічного ордера були представлені в цей же період храмами Гери на о. Самосе, Артеміди в Ефесі (прославлений пам’ятник архітектури, що вважався одним з “семи чудес світу”), Аполлона в Дидимах недалеко від Милета.

Принцип гармонійної врівноваженості цілого і його частин, чітко виражений у самій конструкції грецького храму, знайшов широке застосування й в іншій провідній галузі грецького мистецтва – монументальній скульптурі, причому в обох випадках можна із упевненістю говорити про соціальну обумовленість цієї важливої естетической ідеї. Якщо храм з колонадою, що нагадує ряди гоплитов у фаланзі, сприймався як модель і разом з тим символ тісно згуртованого цивільного колективу, то образ вільного індивіда, що є невід’ємною частиною цього колективу, втілився в кам’яних статуях, як одиночних, так і об’єднаних у пластичні групи. Їх перші, ще вкрай недосконалі в художнім відношенні зразки з’являються приблизно в середині VII в. до н. е. Одиночна скульптура кінця архаїчного періоду представлена двома основними типами: зображенням оголеного юнака – куроса й фігурою одягненої в довгий, що щільно облягає тіло хітон дівчини – кори

Поступово вдосконалюючись у передачі пропорцій людського тіла, домагаючись все більшого життєвого

Подібності, грецькі скульптори VI в. навчилися переборювати спочатку властиву їхнім статуям статичність

При всім жизнеподобии кращих зразків грецької архаїчної скульптури майже всі вони підпорядковані певному естетическому стандарту, зображуючи прекрасного, ідеально складеного юнака або дорослого чоловіка, зовсім позбавленого при цьому яких би те не було індивідуальних фізичних або психічних особливостей