Рецензія на оповідання А. И. Солженицына “Один день Івана Денисовича”

Рецензія на оповідання А. И. Солженицына “Один день Івана Дени-Совича”. “Один день Івана Денисовича” пов’язаний з одним з фактів біографії са-мого автора Экибастузским особливим табором, де взимку 1950-51 г. на загальних роботах був створений це оповідання. Головний герой оповідання Солже-Ницына це Іван Денисович Шухов, звичайний в’язень сталінського табору. У цьому оповіданні автор від імені свого героя оповідає про все одному дні із трьох тисяч шістисот п’ятдесятьох трьох днів строку Івана Денисовича. Але й цього дня вистачить

щоб зрозуміти те, яка обстановка панувала в таборі, які існували порядки й закони, довідатися про життя ув’язнених, жахнутися цьому

Табір це особливий мир, що існує окремо, па-раллельно нашому. Тут зовсім інші закони, що відрізняються від при-вычных нам, кожний тут виживає по-своєму. Життя в зоні показана не з боку, а зсередини людиною, що знає про неї не понаслышке, а по своєму особистому досвіді

Саме тому оповідання вражає своїм реалізмом. “Слава тобі, Господи, ще один день пройшов!”закінчує своє повест-вование Іван Денисович,”Пройшов день, нічим не затьмарений, майже щасливий”. У цей день Шухову

дійсно повезло: бригаду не ви-гнали на Соцгородок тягти дріт на морозі без обігріву, минув карцер, відскіпався лише миттям підлог у наглядацької, одержав в обід зайву порцію каші, робота дісталася знайома стіну класти на ТЭЦ, клав весело, минув благополучно шмон і проніс у табір ножівку, підробив увечері в Цезаря, купив у латиша дві склянки самосаду, а саме головне те, що не занедужав, перемігся

Іван Денисович Шухов був засуджений на десять років по сфабрикованій справі: його обвинуватили в тім, що він повернувся з полону із секретним німець-кім завданням завданням, а яке конкретно воно було так і не зміг ніхто придумати. Шухова осягла та ж доля, що й мільйони інших лю-дей, що воювали за Батьківщину, але по закінченню війни із бранців німець-ких таборів виявилися бранцями сталінських таборів Гулага. Як че-ловек він не може не викликати поваги: незважаючи на всі умови він су-крейда зберегти доброту, доброзичливе ставлення до людей, не обоз-лився, не втратив людяності

Шухов готовий поділитися останнім з гарною людиною навіть просто для того, щоб доставити тому удо-вольствие. Іван Денисович пригощає печивом Алешку-Баптиста щоб хоч чимсь побаловать, підтримати його, адже той “усім догоджає, а зара-ботать не може”.А як Іван Денисович ставиться до Гопчику! Для нього Гопчик майже як рідний син. Це людина мені глибоко симпатичний, у відмінність, наприклад, від шакала Фетюкова, що був високого начальника звиклого командувати, що не гидує навіть діставати недокурки із плювальниці. Це теперішній шакал, що живе за рахунок недоїдків інших

Лизати чужі тарілки, дивитися людині в рот чекаючи того, що йому що-небудь залишать для нього звичайна справа. Він не може викликати від-обертання, навіть зэки відмовляються з ним працювати, називаючи його м-ом. У зоні в нього не залишилося навіть краплі чоловічої гордості, він відкрито плаче коли його б’ють за лизание тарілок. Дійсно, кожний вибирає для себе шлях виживання, але найбільш невартий шлях це шлях стукача Пантелєєва, що живе за рахунок доносів на інших зэков.

Під прийменником хвороби він залишається в зоні й добровільно стукає оперу. У таборі ненави-дят таких людей, і той факт, що було зарізано троє, нікого не здивувався

Смерть тут ця звичайна справа, а життя перетворюється в ніщо. Це лякає найбільше. У відмінності від них Іван Денисович “не був шакал навіть після восьми років загальних робіт і чим далі, тим міцніше затверджувався”. Він не выпрашива-ет, не принижується

Усе намагається заробити тільки своєю працею: шиє та-бруньки, підносить бригадирові валянки, займає чергу за посилками, за що й одержує чесно зароблене. У Шухова збереглися поняття про гордість і честь, тому він ніколи не скотитися до рівня Фетюкова, адже він саме подрабатывает, а не намагається прислужити, “підмазатися”. Як і будь-який селянин, Шухов людина напрочуд господарський: він не може просто так пройти повз шматок ножівки, знаючи, що з нього можна зробити ніж, а це можливість додатково заробити.

Поваги заслуговує й колишній капітан другого рангу Буйновский, до-торый “на табірну роботу як на морську службу дивиться: сказано де-лать значить роби”.

Він не намагається увильнуть від загальних робіт, звик усе робити на совість, а не для показухи. Шухов говорить, що “змарнів міцно за останній місяць, а запряжку тягне”. Буйновский не може змі-риться зі сваволею варти, тому заводить суперечка з Волковским про сто-тье кримінальних кодексів, за що й одержав десять діб карцеру.. Симпати-Чен бригадир Тюрин, що потрапив у табір тільки лише тому, що його батько був кулака

Для бригади він як батько рідний, завжди намагається отсто-ять інтереси бригади: одержати більше хліби, вигідну роботу. Ранком Тюрин дає кому треба щоб його людей не вигнали на будівництво Соцгородка. Слова Івана Денисовича про те, що “гарний бригадир вто-рую життя дасть” повністю підходять для характеристики Тюрина як бригадира

Ці люди, незважаючи на всі, виживають за рахунок своєї праці. Вони б ніколи не змогли обрати для себе шлях виживання Фетюкова або Пантелєєва. Жалість викликає Алешка-Баптист.

Він дуже добрий, але дуже слабодушный “їм не командує тільки той, хто не хоче”.

Заклю-Чение для нього це воля Бога, у своєму висновку бачить тільки хоро-шиї, він сам говорить, що “тут є час про душ подумати”. Але Алешка не може пристосуватися в табірним умовам і, на думку Івана Де-Нисовича, довго тут не простягне. Хваткою, що не вистачає Алешке-Баптистові, володіє Гопчик, шістнадцятирічний хлопчик, хитрий і не упускає можливості урвати шматок.

Він був засуджений за те, що носить молоко в ліс бендеровцам.

У таборі йому ладять велике майбутнє: “З Гопчика правильний буде лагерник Е менше як хліборізом йому долі не ладять “. На особливому положенні перебуває в таборі Цезар Маркович, що був ре-жиссер, що не встиг зняти своєї першої картини коли потрапив у ла-герь. Він одержує з волі посилки, тому може собі дозволити багато чого з того, що не можуть інші ув’язнені: носить нову шапку й дру-гие заборонені речі, працює в конторі, уникає загальних робіт.

Хоч Цезар перебуває вже досить довго в цьому таборі, його душу усе ще в Москві: обговорює з іншими москвичами прем’єри в театрах, культур-ные новини столиці. Він цурається інших ув’язнених, придер-живається тільки Буйновского, згадуючи про існування інших тільки тоді, коли він має потребу в них допомоги

Багато в чому завдяки своїй від-вирішеності від реального миру, на мій погляд, і посилкам з волі йому вдається виживати в цих умовах. Особисто в мене ця людина не вызыва-ет ніяких почуттів. Він має ділову хватку, знає кому й скільки треба дати. Оповідання Солженицына написане простою мовою, вона не прибігає до яких-небудь складних літературних прийомів, тут немає метафор, яскравих сравне-ний, гіпербол

Оповідання написане мовою простого табірного укладеного, саме тому використовуються дуже багато “блатних” слів і виражень. “Шмон, стукати кумові, шістка, придурни, падла”,все це нерідко мож-але зустріти в повсякденному мовленні зэков. В оповіданні удосталь зустріч-ются й недруковані слова. Деякі з них змінені Солженицыным у написанні, але зміст у них залишається той же:”Ебальник, Еяди, гребаный”.

Особливо багато їх уживає завстоловой коли намагається зштовхнути зэков, що напирають, з ганку їдальні. Я думаю, щоб показати життя в таборі, що панують порядки й атмосферу, просто було не можна це не исполь-зовать. Час іде, а вираження залишаються, ними благополучно користь-ются не тільки в сучасних зонах, але й звичайному спілкуванні між з-бій багато людей