Розквіт творчості Степана Руданського припадає на 1850-ті – початок 1860-х років. Центральним у ліриці національно-патріотичного плану, як і в більшості його творів інших жанрів, є мотив неволі України. Автор використовує широкі алегорії, а часом вдасться і до прямих закликів “не гнути козацької шиї”:
Нехай знову брязне шабелька стальна
В козацьких залізних руках.
Ситуації й форми він обирає найнесподіваніші. Ось мати співає колискову (“Над колискою”). Співаючи, вона ніби бачить невеселе майбутнє свого сина: і як буде він
Поженуть тебе в чужу сторононьку,
І зачнуть муштрувати,
І приказ дадуть – мову рідну
На чужу зламати.
Тут Степан Руданський недвозначно говорить про один із шляхів насильницької денаціоналізації українців – через військо, через позбавлення рідної мови.
І в пізніше написаному вірші “Наука” (1860) – та сама тривога. Цей вірш – про загрозу стати перевертнем, зректися свого кореня. Виряджають
Та не всі ж, як ми,
В землі риються, –
Може, є такі,
Що і миються.
Вона радить своїй дитині “склонити себе, як билиночку”, аби лиш з панами порівнятися. Протилежне висловлює батько: він прокляне свого сина, якщо той “зігне спиночку”, простелиться “на рядниночку”. Він бажає синові “все спізнати”, тобто вивчитись:
У добрі-розумі
Закупаєшся,
З полем батьковим
Привітаєшся!
Отже, цей образ – “батькове поле” – є змістовим центром поезії, широкою алегорією: Україні потрібні не просто освічені люди, а інтелігенти-патріоти, національно свідомі, послідовні, непохитні. Степан Руданський був справжнім патріотом, який своїми поезіями пробуджував свідомість своїх співвітчизників, багато з яких поступово втрачали в задушливій атмосфері царського самодержавства духовний зв’язок із рідною землею.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)