Війна – це лихо не однієї людини, не однієї сім’ї й навіть не одного міста. Це лихо цілої країни. І саме таке нещастя відбулося з нашою країною, коли в 1941 році фашисти без попередження оголосили нам війну. Війна… Тільки від однієї вимови цього простого й немудрого слова завмирає серце й по тілу пробігає неприємне тремтіння.
Треба сказати, що в історії нашої країни була безліч війн. Але, мабуть, найстрашнішої по кількості вбитих людей, жорсток і нещадної, була Велика Вітчизняна війна
З початком війни в російській літературі спостерігається
Зате вже після закінчення війни радянські письменники почали створювати повісті, оповідання, романи про війну. У них автори міркували, аналізували події, що відбулися. Основною особливістю військової прози того років було те, що автори описували цю війну як переможну. У своїх книгах вони не згадували про ті поразки, які несла російська армія на початку війни, про те, що німці підійшли до Москви, і ціною тисяч людських життів її вдалося
Тому що було обіцяно: “… на вражій землі ми ворога розіб’ємо малою кров’ю, могутнім ударом…”.
И от на такім тлі в 1946 році з’являється повість Віктора Некрасова “В окопах Сталінграда”. Ця повість уразила всю громадськість і колишніх фронтовиків своєю відвертістю, чесністю. У ній Некрасов не описує блискучих переможних боїв, не представляє німецьких загарбників недосвідченими, ненавченими хлопчиськами. Він описує всі як було: на початку війни радянські війська відступали, програвали багато боїв, а німці були дуже хитрими, розумними, добре збройними супротивниками. І взагалі війна для багатьох людей стала шоком, від якого вони так і не змогли оправитися
Події повести відбуваються в 1942 році. Автор описує оборону Сталінграда, жорстокі бої, коли німці прориваються до Волги й відступати нікуди. Війна стала національним горем, нещастям. Але в теж час, “вона – як лакмусовий папірець, як проявник якийсь особливий”, дала можливість по-справжньому довідатися людей, пізнати їх суть
“На війні довідаєшся людей по-справжньому”, – писав В. Некрасов
От, наприклад, Валега – ординарець Керженцева. Він “читає по складах, у розподілі плутається, запитай його, що таке соціалізм або батьківщина, він, їй-богу ж, толком не пояснить… Але за батьківщину, за Керженцева, за всіх своїх бойових товаришів, за Сталіна, якого він ніколи не бачив, буде битися до останнього патрона. А скінчаться патрони – кулаками, зубами…”.
От у цьому і є теперішня російська людина. З таким можна й у розвідку йти, куди хочеш – хоч на край світла. Або, наприклад, Сєдих.
Це зовсім юний хлопчик, йому всього дев’ятнадцять років, і особа в нього зовсім не військове: рожеве, із золотавим пушком на щоках, і ока веселі, блакитні, мало-мало розкосі, з довгими, як у дівчини, віями. Йому б гусаків ганяти так із сусідськими хлопчиськами битися, а він уже був поранений у лопатку осколком і одержав звання сержанта. І однаково нарівні зі своїми, більше досвідченими бойовими товаришами воює, захищає батьківщину
Та й сам Керженцев або Ширяев – командир батальйону – і багато хто інші роблять усе від них залежне, щоб зломити супротивника й при цьому зберегти якнайбільше людських життів. Але на війні були не тільки таку сміливу, самовіддану, люблячу свою батьківщину люди. Поруч із ними були такі, як Калузький, котрий тільки й думав, як би врятувати своє життя, не потрапити на передову.
Або Абрасимов, якого не хвилювали людські втрати – аби тільки виконати завдання, за всяку ціну. Минулого й такі, які віддавали свою батьківщину й народ
Весь жах війни полягає в тім, що вона змушує людину дивитися в очі смерті, ставить його постійно в екстремальні ситуації й, що найжахливіше, дає йому можливість вибору: життя або смерть. Війна змушує робити самий вирішальний у людському житті вибір – умерти гідно або залишитися жити підло. І кожний вибирає своє
(2 votes, average: 3.00 out of 5)