Швидше за все, що як фронтовик, він міг спостерігати подібні ситуації, саме тому так тонко передає він думки й дії людини, оказавшегося “на розпуття”. Тому людей, що не піддалися обставинам, що мають моральний стрижень, він ставить на п’єдестал. Наприклад, у повісті “Сотників”. Загін оточений німцями.
Партизани голодують і мерзнуть на болоті. Без їжі вони приречені. Рибалці й Сотникову наказано добути їжі. Глибокою ніччю вони йдуть на завдання.
Саме з початком шляху автор починає дослідження своїх головних героїв. Сотників
Рибалка радить хворому товаришеві повернутися в загін. Той відмовляється: “всі ці дні він був голодний і йому хотілося погрітися в домашнім теплі”. Тоді Рибалка пропонує йому вафельний рушник, щоб обмотати застуджене горло, і стає тепліше.
Ми мимоволі починаємо перейматися симпатією до колишнього старшини Рибалці. Нам важко представити, що, через трохи глав, Рибалка буде вже іншою людиною. Письменник, начебто нейрохірург, поступово й обережно розкриває нам своїх героїв. Напевно, своєрідним апогеєм оповідання стає сцена в будинку старости, коли повага до хватки
А сам Сотників з’являється далеко не доброю людиною: – Що, відпускаєш? – сипнуло запитав Сотників, коли вони вдвох залишилися посередині двору. А, чорт із ним. Сотників думав, що Рибалка, після того як відбере вівцю старости, розстріляє його, як пособника фашистів. Він не міг співчувати людині, що погодився на службу в німців. Однак Рибалка “не любив заподіювати людям зло – кривдити невзначай або з наміром”.
Ще один епізод з жінкою, що коле дрова у своєї хати. Сотників, ссутулясь, унило очікував під стіною. А Рибалка закинув за спину карабін і, взявшись за сокирище, нарубав їй дров.
Однак моральні випробування усе більше ускладнюються. Сотникова ранятв перестрілці з поліцаями.
Сотникова ранять у перестрілці з поліцаями. Спочатку Рибалка зрадів, що відірвався від переслідувачів. Їх затримав Сотників своїм карабіном. І все-таки Рибалка “раптом чітко зрозумів, що йти не можна. Як можна стільки сили витрачати на цю прокляту вівцю, якщо там залишався товариш?”. И він, намагаючись не міркувати більше, швидким кроком рушив по своєму сліді назад.
Для нього це був важкий вибір. Сотникова ж страшило інше: “стати для інших тягарем” або потрапити в руки поліцаїв. Він уже вибирає смерть.
Василь Биків докладно описує, як Сотників стягає зі здорової ноги “смерзшийся бурок”, щоб на випадок чого “тільки вперти в підборіддя стовбур гвинтівки й пальцем ноги нажати на спуск”.
Сотників – з тих, хто не ухиляється й не звертає, і хоча останній вибір йому ще тільки має бути, він уже живе з ним у душі. Рибалка ж жадає життя й постійно веде боротьбу за неї. Заради життя він готовий на все. Нам імпонує й героїчна позиція Сотникова, і жагуче бажання Рибалки насолоджуватися “волею, простором, вітром у поле”. Тут герої як би на рівних перед читачем.
Але поступове відношення до героїв починає мінятися. Думки Рибалки про те, що “страх за своє життя – перший крок на шляху до розгубленості”, виявилися пророчими. Рибалка приніс пораненого Сотникова в сільську хату, і тут колишній старшина чекаючи господарки випробовує моральне роздвоєння: “У ньому росла злість, хоча злитися начебто й не було на кого.
За час служби в армії в ньому з’явилося зневажливе почуття до слабким, хворобливим”. Але ми як і раніше ще віримо вчинкам Рибалки, а не його думкам. Хоча поступово його розпачливе бажання виручити Сотникова витісняється думкою про те, що смерть його була б до речі – розв’язала б руки, забрала свідка з його дурними принципами.
Сотників же приходить до розуміння, що “треба зібрати в собі останні сили, щоб з достоїнством зустріти смерть: “Інакше навіщо тоді життя? Занадто нелегко дається вона людині, щоб безтурботно ставитися до її кінця”. Це розуміння приходить до нього після їхнього арешту поліцаями, під час очікування вироку. Це розуміння приходить до нього після їхнього арешту поліцаями, під час очікування вироку.
Напевно, автор у якімсь ступені хотів провести паралель між Сотниковим і Христом. Якщо один сходив на Голгофу, щоб бути розп’ятим, то іншої піднімався на шибеницю
И останні думки колишнього комбата перегукуються із заповіддю Христа: “Не бійтеся тих, хто здатний убити. Адже вони можуть убити тільки тіло, а душі погубити вони не можуть”. Це бажання В. Бикова обпертися на біблійні заповіді прослизає й у середині повести, коли герої перебували в хаті старости й Рибалка бачить чорну обкладинку біблії. Зрештою, занадто принциповий і незрозумілий стає Сотників для Рибалки. І він, уже ставши поліцаєм і одержавши як нагорода за зраду Батьківщині своє життя ( “тридцять срібників Іуди”), подумки квапить смерть товариша.
Щоб ніщо більше не нагадувало, що є у світі непорушні моральні закони. За мить до загибелі Сотникова Рибалка просить у нього прощення: – Прости, брат! – Пішов до чорта, – коротко кинув Сотників.
И навіть у цій фразі – натяк на пекло, у якому буде мучитися душу зрадника. Звичайно, ідеальність завжди вимоглива, але в моральних ідеалах укладений вічне світло, як би вони не були труднодостижими. Поводження Сотникова підтверджує, що моральний порядок у світі незмінний. І все-таки, як післямова, хотілося б додати, що занадто “книжковим”, як мені здається, виходить образ Сотникова. Тому й хочеться викликнути: “Не вірю!”. По суті, ідеальний Сотників волею-неволею винуватий у загибелі багатодітної матері Демчихи, “біблійного” старости.
Та й “заблудшей” вівці Рибалки. Не виконаний і наказ командира. У лісі вмирають від голоду партизани. Замислюючись над превратностями творчої долі самого автора, мимоволі доходиш висновку, що самому В. Бикову ближче за духом саме Рибалка.
Переживання його й учинки виписані більш правдоподібно, начебто автор досліджував потаєні куточки саме своєї душі. І навпроти, думки Сотникова, викладені письменником, звучать як пропагандистський штамп: “Так, фізичні здатності людини обмежені у своїх можливостях, але хто визначить можливості його духу? Хто виміряє ступінь відваги в бої, безстрашність і твердість перед особою ворога…”…
И навпроти, думки Сотникова, викладені письменником, звучать як пропагандистський штамп: “Так, фізичні здатності людини обмежені у своїх можливостях, але хто визначить можливості його духу? Хто виміряє ступінь відваги в бої, безстрашність і твердість перед особою ворога…”… Василь Биків покинув свою багатостраждальну батьківщину, Білорусію, і емігрував у Німеччину, потім у Фінляндію. По-людськи зрозуміло: це матеріально зручніше й вигідніше.
Але як бути з його бажанням слить “совістю націй”, із закликом “не служити в німців”? Цю подвійну мораль (для себе – одну, для читачів – іншу) вчасно відчув письменник Солженицин і повернувся з Америки в Росію. Говорять, що в будь-якому добутку особливо запам’ятовується остання фраза.
Так і В. Биків у фіналі повести виводить свого героя із убиральні з виправдувальними думками: “…така доля…заплутавшегося на війні людини”.
Зрозуміло, така важлива тема, як регуляція межчеловеческих відносин за допомогою комплексу норм, не могла не бути темою для обговорень за всіх часів. Так, Ницше писав: “Моральності передує примус, пізніше вона стає звичаєм, ще пізніше – вільною покорою, і, нарешті, майже інстинктом”. Тагор затверджувала: “Навіть зграя розбійників повинна дотримувати якихось вимог моралі, щоб залишитися зграєю; вони можуть грабувати увесь світ, але не один одного”.
У будь-якому суспільстві повинні бути присутнім хоча б зачатки моральності й моралі. І слова Хуана Мануеля “…жити, як хочеш, не всякий може; треба жити, як повинне” – тільки підтверджують це.
Отже, все життя людини в суспільстві складаються із проходження певним нормам. Як правило, ці норми непомітні, тому що виконуються, согласуясь зі здоровим глуздом. Але що робити, якщо норми суспільства давлять на людину? Не дають йому самовиражатися, прагнуть знищити особистість.
Як надходити в такій ситуації? Упокоритися із суспільством або боротися з ним? Забути про свої мрії й жити тим, що є, або ризикнути всім для здійснення своєї заповітної мрії?
У такому випадку можна сказати, що погляди письменників на суспільство, що гнітить людину (як тіло, так і розум), досить схожі. Схожі їхні погляди й на ті сили, які повинні протистояти злу, любов, вірність, тяга до знання й незалежності мислення.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)