Про золотого півника
Десь-то, в тридев’ятім царстві, В тридесятім володарстві Жив-був славний цар Дадон. Змолоду, посівши трон, Розважався він війною, Для сусідів був грозою, А на старість захотів Одпочити від боїв, З упокоєм їсти-пити; Тут сусіди ну водити На царя за раттю рать, Шкоди й лиха завдавать. Щоб кінці землі своєї Від наруги від тієї Боронити день при дні, Цар війська держав грізні.
Воєводи не дрімали, Та ніяк не потрапляли: Ждуть із півночі, аж на – Лізе з півдня рать буйна; Збудуть там – недобрі гості Морем сунуться; зо злості
От мудрець перед Дадоном Став, торбину розв’язав, Золотого півня дав. “Посади оцю ти птицю, – Проказав мудрець, – на шпицю; Золот-півник всі краї Пильнуватиме твої: Як не ждать нізвідки лиха, – Буде пташка мирна й тиха, А як тільки б відкілясь Ворогів орда взялась, Чи війна б де починалась, Чи яка біда складалась, – Закричить мій співунець, Підійнявши гребінець, І повернеться до того Місця лютого й страшного”. Цар, як теє зачував, Гори
З акричить: “Кири-ку-ку! Царствуй лежма на боку!” І сусіди присмирніли, Воювати вже не сміли. Отаких-то цар Дадон Їм наставив перепон. Рік і два спливає мирно, Півник наш сидить сумирно. Тільки ж якось цар Дадон Чує крик і шум крізь сон. “Царю!
Батьку милостивий! – Воєвода стогне сивий. – Встань, велителю! Напасть!” “Що таке? Заснуть не дасть! – Цар крізь позіхи до нього. – Га? Хто там? Чого й до чого?” Воєвода ж не мовчить: “Наш когутик знов кричить, Страх і шум по всій столиці”.
Цар до вікон, зирк – на шпиці Б’ється півник-вістівник, Повернувся в східний бік. Вже ж тут годі зволікатись: “Всі на коні! Гей, рівнятись!” Цар до сходу шле війська, Старший син за ватажка. Півник тут угамувався. Стихло все, Дадон здрімався.
От минуло вісім днів, А не чуть про вояків: Як проходить оборона? – Не сповіщено Дадона. Золот-півень в крик уп’ять, – Цар нову скликає рать, Сина меншого із нею Шле правицею своєю. Півник знов сидить, притих, А вістей нема від них. Знову вісім день минає; Люд боїться, сну не знає; Золот-півень в крик уп’ять, – Цар скликає третю рать, Сам уже стає на чолі, Хоч не як-то й вірить долі.
От ідуть та йдуть війська, Путь-доріженька тяжка. Ні ворожої ж то сили, Ні побою, ні могили В далині не вирина. Мислить цар: ну й дивина! От і восьмий день минає.
Цар у гори прибуває І з усім своїм полком Опинивсь перед шатром. Все німе, як на картині, Круг шатра; в тісній долині Рать побита скрізь лежить. До шатра Дадон спішить… Ой, якої страховини!
Перед ним його два сини Без шоломів і щитів На землі. Меча встромив Один одному у груди, Їхні коні – як приблуди, На столоченій траві, На кривавій мураві… Цар у плач: “Ох, соколята!
Що за доля розпроклята! Вже не тішитись на вас! Ох! Настав мій смертний час!” Плаче цар, бійці ридають, Аж долини всі здригають, Аж тремтить усе нутро Гір високих…
Враз шатро Відслонилось – і дівиця, Шамаханськая цариця, Наче ясная зоря, Тихо вийшла до царя. Як нічна змовкає птаха Перед сонцем, – так бідаха Перед нею занімів – Цар забувся про синів. А вона перед Дадоном Усміхнулась – із поклоном За правицю узяла І в шатро його ввела.
Там за стіл його саджає Та частує-пригощає І кладе на відпочин Між гаптованих тканин. Цілий тиждень, як годину, Їй покірний до загину, В любий здавшися полон, Бенкетує цар Дадон. Аж нарешті він по всьому Каже війську йти додому, Сам красуню забира І рушає, бо пора. Перед ним чутки, як птиці, Носять правду й небилиці. Біля міста, край воріт Люди збіглись на привіт.
Всяк летить прудким погоном За царицею й Дадоном. Цар Дадон вітає всіх. Гульк – із натовпів людських, В сарачинській шапці білій, Наче лебідь посивілий, Друг його, старий звіздар. “А, добридень, – каже цар, – Як живеш і що нам скажеш? Підійди-но, що накажеш?” “Царю, – в відповідь мудрець, – Треба скласти нам кінець. Як тобі я прислужився, Ти сказав, ще й побожився: Все тобі я без жалю, Як для себе, ізроблю.
Подаруй мені дівицю, Шамаханськую царицю…” Цар поглянув, сам не свій: “Що ти, – каже, – навісний! Чи нечиста, може, сила В тебе розум затемнила? Що за біс тебе опав? Я не криюсь, обіцяв, Та таке вже не годиться… І нащо ж тобі дівиця? А чи знаєш ти, хто я? Воля царська тут моя – Хочеш золота дзвінкого?
Чи коня мого прудкого? Чи півцарства, хочеш, дам?” “Не цікаво теє нам. Подаруй мені дівицю, Шамаханськую царицю”, – Так відказує мудрець.
Плюнув цар: “На тебе грець! Як таке, не дам нічого! Мучиш сам себе, старого! Одійди, як хочеш жить!
Ну-бо діда відтягніть!” Дід почав був сперечатись, Та не з кожним слід змагатись: Цюкнув цар його жезлом Просто в лоб. Упав мішком Бідолаха. – Вся столиця Іздригнулась, а дівиця Хи-хи-хи та ха-ха-ха! Не боїться, бач, гріха.
Цар, лихе забувши слово, Усміхнувся їй медово. От в’їздить до міста він… Раптом чує тихий дзвін, – І, як стій, серед столиці Півник, зринувши зо шпиці, Над царем залопотів І йому на тім’я сів, Стрепенувся, в тім’я клюнув Та й з очей… Униз посунув З колісниці цар Дадон, Відійшов на вічний сон. А цариця десь поділась, Наче й зовсім не родилась.
Казка вигадка, проте Щось тут, браття, не пусте! 1834
(1 votes, average: 5.00 out of 5)