Творчість Пантелеймона Куліша завжди викликала чимало думок, сповнених суперечностей. Він прагнув розвинути українське слово, поставити українську мову на рівень європейських. Він усе робив для того, щоб нашу мову поважали так, як вона на те заслуговує.
У поезії “До рідного народу” П. Куліш прямо вказує на те, що мова – це єдиний скарб, який залишився українцям після стількох літ розбрату, неволі й німоти:
Єдиний скарб у тебе – рідна мова,
Заклятий дія сусідського хижацтва:
Вона твого життя міцна основа.
Певніша над
Звертатися до народу зі словами докору – річ доволі ризикована, проте відомий на той час письменник, перший український професійний літературний критик, перекладач Біблії, Шекспіра, Гете, автор підручників для школи, першого українського правопису “кулішівка” міг собі це дозволити. І вийшло все це у нього досить вдало. Навіть тоді, коли Куліш стає надміру суворий до свого народу:
Народе без пуття, без честі і поваги,
Без правди у завітах предків диких,
Ти, що постав з безумної одваги
Гірких п’яниць та розбишак великих!
Автор закликає зчервоніти “од сорома
Я згоден з тим, що інколи поетам доводиться говорити діркі слова правди на адресу свого народу. Ось і Куліш картає українців, бо забувають свої традиції, славу, предків. Але ж на ту пору вже був геніальний Шевченко, якого всім серцем сприйняв народ, і слова якого Куліш взяв за епіграф до свого вірша. Закликаючи народ до освіти, культури, думки письменника йдуть у протилежному напрямку від того, до чого закликав Т. Шевченко.
Адже Куліш вважав шлях повстань, селянських воєн неприпустимим, тому застерігав: “Забудь навіки путь хижацтва скверний і до сім’ї культурників вертайся”. Що ж – кожен має право на свої переконання. Особисто для мене більш близькі до серця Шевченкові слова. І більш переконливі!
Проте віддаю належне Кулішевим алегоріям.
У поезії Куліша “Заворожена криниця” зображено алегоричну картину прекрасного саду з екзотичними квітами, від яких линуть прекрасні пахощі:
Серед саду-винограду
В кринах схована криниця…
Мойму серцю на відраду
Заворожена водиця.
Та криниця, виявляється, заворожена й заклята, щоб до неї не знали дороги люди, бо призначена “для брата”. Тільки “брат” може брати звідти “чисту воду-прохолоду”. Поет закликає вітер, щоб він повіяв чарами на воду й щоб та полилася для всіх:
Вітре тихий від заходу!
Вволи волю мого серця:
Повінь чарами на воду.
Нехай ллється, нехай ллється.
Чарівний сад, екзотичні квіти – це книги, знання, поезія. Криниця – рідна мова, поет хоче, щоб ці багатства стали доступними всім. Хоча, як мені відомо, сам Куліш не тлумачив свого вірша, тож алегорію кожен може розуміти по-своєму.
Та не лише за допомогою алегорії передавав Куліш свої думки і побажання. У поезії “Троє схотінок” автор прямо розповідає про три свої найбільші бажання, перше з яких:
Я не хотів би ні царських палат.
Ні вертоградів пишно-прохолодних,
Аби у мене був з душею добрий лад,
Щоб не насилував я мислей благородних.
Мрія поета – жити в гармонії з душею. Йому не потрібні багатства, утіхи. Його поезія – не для забавляння “олухів великих”.
Його тиха мрія – працювати серед книг, радіти життю, мати рідну людину. Зрештою таким тихим, далеким від бунту чи протесту і був сучасник Шевченка – Пантелеймон Куліш.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)