Розміщено від Tvіr в Среда 26 мая
Матеріал до уроку-огляду. Якось в учительській аудиторії гостро обговорювалась проблема: “Чи варто вивчати постмодернізм у школі, адже твори нього напряму занадто важкі для сприйняття, у них немає світлих образів, піднесених ідей?..” Було запропоновано вилучити постмодерні тексти з програми, більше уваги надавати читанню класичної літератури. Звісно, можна відмовитися від вивчення творів постмодернізму в школі. Зачинити вікна, двері й читати тільки класичні романи. Але ж у такий спосіб не можна вилучити
Твори постмодернізму треба вивчати хоча б задля того, щоб усвідомити, хто ж ми, люди на межі двох тисячоліть, і який він, наш світ, складний, суперечливий і незрозумілий, в якому інколи так холодно й безпритульно?..
Постмодернізм як світовідчуття
Умберто Еко в статті “Постмодернізм, іронія, цікавість”, вміщеній у циклі, названому письменником “Нотатки на берегах “Імені троянди”, зазначає: “Мушу сказати, що я сам переконаний у тому, що постмодернізм – не фіксоване хронологічне явище, а такий собі духовний стан, сказати б кипзгмоііеп (художницька воля) – підхід до роботи.
Справді, постмодернізм – це насамперед особливе світосприйняття, духовний стан, що характеризує кризову епоху. Для цього стану характерні відчуття розчарованості, розгубленості, відчаю, вичерпності буття. Постмодернізм не лишає жодних надій, він засвідчує кризові моменти у розвитку суспільства й людини, які, за образним виразом У Еко, “перебувають на самому краю прірви”. Далі вже йти нікуди.
Людині, що опинилася на її краю, відкривається зовсім в іншому ракурсі життя і смерть, саме існування, яке й підводить її до цього жахливого стану. І оскільки будь-який реальний крок може стати останнім, лишається зробити подумки лише крок у напрямку до себе, зазирнути в самого себе, поглянути на себе і світ з позиції цієї крайньої межі. І той погляд, який усвідомлюється як “останній”, бо далі вже йти нікуди, відкриє всю неприховану правду невпорядкованого й досі належно не влаштованого людського життя, позбавленого високої мети, духовного смислу.
УЕко розмірковує: “Якщо важко дивитися, то чи варто взагалі зазирати туди, куди, можливо, й не слід?..” Варто. Бо постмодернізм – це не просто кризове світосприйняття, а ще й усвідомлення кризи і самоусвідомлення себе у цьому неспокійному, несталому світі, де руйнуються самі засади буття. І саме це – усвідомлення й самоусвідомлення – визначає актуальність творів постмодернізму.
Кілька слів про термін “постмодернізм”
Термін “постмодернізм” виник у період Першої світової війни в роботі В. Паннвіца “Криза європейської культури” (1917). У 1947 р. Тойнбі в книзі “Вивчення історії” використовує його у культурологічному розумінні. На його думку, постмодернізм символізує кінець західного панування у релігії і культурі.
У працях Кокса 1970-х років, присвячених проблемам релігії в Латинській Америці, широко застосовується поняття “постмодерністська теологія”. У 1960-1970-х роках на термін “постмодернізм” звернули увагу під час визначення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації й техніцизму. Поширення термін “постмодернізм” набув завдяки праці Ч. Дженкса “Мова постмодерністської архітектури” (1977).
Невдовзі він з’явився і в літературі та малярстві.
Розвитку поняття “постмодернізм” сприяли міркування філософів Ж. Дерріди, Ж. Баттея, Ж. Ф. Ліотара, а також концепція семіотика і письменника УЕко.
Сила творця
У постмодерних творах досить незвичайними є зв’язки автора з текстом, автора з персонажами, автора з простором, автора з часом. Текст, персонажі, простір і час відчувають залежність від автора, його творчої волі. Однак і автор відчуває залежність від свого твору.
Р. Барт писав, що це сприяє усвідомленню того, що автор – всемогутній Творець, але водночас він – персонаж іншого, більшого, ніж його, “тексту” – життя, що рухається за своїми законами. Автор нерідко бере на себе роль героя твору. А якщо поміж ними все ж таки й зберігається різниця, то у творах часом використовується так званий літописний стиль.
Постмодерністи прагнуть створити певний коментар, або сучасний “переклад”, або “літопис” свого часу. Хоча авторська думка при цьому зазвичай приховується, однак особистісне, творче начало свідчить про торжество людського над безладом і хаосом буття.
Крім того, не можна обійти увагою і той факт, що сюжет у творах постмодернізму, як правило, розпадається на мікро-сюжети, численні відступи, твори самих персонажів, додатки, авторські коментарі тощо.
Сьогодні точиться чимало дискусій щодо того, що ж таке постмодернізм. Усі визначення, подані у сучасних словниках й довідниках, неточні. Однак, напевне, точності бути й не може, оскільки, по-перше, будь-яке літературознавче поняття є умовним і дати одне-єдине його визначення нереально, а по-друге, постмодернізм – явище, яке ще активно розвивається, і тому всі крапки над “і” тут ставити зарано.
Втім, можна все ж таки визначити, що ж ми розуміємо під словом “постмодернізм” у загальному смислі.
Поняття “постмодернізм” у сучасному значенні охоплює передовсім тенденції або явища у мистецтві, які з’явилися в останній третині XX ст. і на початку XXІ ст. Латинське розі – префікс, що означає наступність, французьке тодегп – сучасний, найновіший. Тобто у самій назві терміна підкреслюється, що постмодернізм з’являється після модернізму.
Однак точніше було б сказати, не після модернізму, а він просто не такий, як модернізм. Це вже щось інше. Оскільки більшість літературознавчих понять є багатозначними, то не слід обмежувати хронологічні рамки постмодернізму лише кінцем XX – початком XXІ ст., хоча стосовно сучасного мистецтва цей термін вже прижився й увійшов у широкий обіг. І все ж таки щодо хронології.
Слушною є думка Д. В. Затонського, висловлена у його книзі “Модернізм і постмодернізм” (2000), про те, що постмодернізму притаманна певна циклічність, він виникає у різні періоди розвитку культури внаслідок своєї специфічної еклектичності, синтезу традиційного і новаторського, а також кризовості відчуття, що характерно для будь-якої зміни епох.
Отже, слово “постмодернізм” означає і загальні тенденції у сучасному мистецтві, і різноманітні школи й течії, що виникають на межі XX – XXІ століть, і художній напрям (розвиток культури дає підстави стверджувати, що постмодернізму вже притаманні всі ознаки мистецького напряму). Водночас поняття “постмодернізм” використовується і як характеристика світовідчуття кризової епохи, і як особливий спосіб організації художньої реальності, що може виявлятися за різних періодів розвитку культури. І вже настає час, коли поняття “постмодернізм” означає і певну добу в історії світового мистецтва, як це сталося, наприклад, з термінами “Відродження”, “бароко” чи “романтизм”. І якщо вже розуміти під “постмодернізмом” добу, то тут, звісно, мається на увазі передовсім сучасний етап. Отже, ми живемо за доби постмодернізму.
Підсумок. Поняття “постмодернізм” багатозначне й умовне, однак це не заважає його глибокому вивченню й визначенню характерних ознак, які, звісно, не є остаточними, оскйіьки це явище надзвичайно динамічне й не застигле у своїх формах.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)