1. Поет Анненский: “антипатія до всього елементарного”. 2. Самітність людини й навколишнього світу. 3. Тема роздвоєності миру в поезії Анненского. 4. Пейзажна лірика 5. Творча доля.
Як відомо, поезія – це відбиття думок і почуттів людини, відтворення його світосприймання.
Тому, якої б літературної традиції у своїй творчості не дотримувався поет, у його добутках завжди буде виступати в першу чергу власне суб’єктивне сприйняття навколишньої дійсності, і передавати свій світогляд поет буде своїм, неповторним поетичним голосом. У
Н. С. Гумилев писав після смерті Анненского: “Коло його ідей гостро новий і блищить несподіванками, іноді парадоксальністю Для нього в нашій епосі характерна не наша віра, а наше безвір’я, і він бореться за своє право не вірити із запеклістю пророка. З палаючим від цікавість поглядом він проникає в самі темні, у самі глухі завулки людської душі; для нього ненависно
” – для нього вже не питання, а непорушна істина”. В одному зі своїх віршів Анненский говорить про життя, що існує поруч із нами, точніше паралельно нашої – він говорить про світ парфумів Однак у ліричних рядках чується твердження: кожний з людей – це особливий неповторний мир, і ми, люди-мири, існуємо паралельно, а наші свідомості, всупереч математичним законам, іноді перетинаються: Не ввижається ль вам іноді, Коли сутінки ходять по будинку, Відразу біля інше середовище, Де живемо ми зовсім по-іншому? З тінню тінь там так м’яко злилася, Там буває така мінута, Що променями незримими очей Ми йдемо друг у друга начебто…
По Анненскому, людина – створення самотнє, і ця самітність збільшується почуттям хворобливої безвихідності. Зовнішній мир одушевляється поетом, і природа, зливаючись із людиною в єдине ціле, також самотня, як і ліричний герой Поет співчуває рівною мірою й людині й неживій природі: Иль я ніс вами тану, дні?
Не в’яну з листами на кленах? Иль не мої вмруть вогні В сльозах кристалів розтоплених? Иль я не весь у безлюддя скель И чорному жебранні берези?
Не весь у тім білому пусі троянди, Що холод ранку окував?..
У цих рядках – трагічне усвідомлення неможливості вирватися за межі буття, що, на жаль, неминуче приречено на загибель У лірику Анненского часто чується протест проти вульгарності, безобразності навколишньої дійсності, далекої від подань поета про ідеал. Як захисний екран від виродливих форм існування природи й людини з’являється в лірику Анненского інший світ – мир примарний, нереальний, фантастичний. Цей мир часом заслоняє собою реальний, а часом зливається з ним, що приводить до появи в поезії Анненского теми роздвоєності, чарівництва, кошмару, але при цьому образи справжньої життєвої обстановки не тільки зберігаються, але й виписані чітко, вірогідно.
Ви чекаєте?
Ви у волненьи? Це марення. Ви відчиняти йому йдете?
Немає! Зрозумійте: до вас стукається божевільний, Бог знає де й з ким всю ніч проведший, Обірваний, і мовлення його дике, И камінчиків повні його рука; Того дивися – іншу спорожнить, Вас листами сухими закидає, Иль цілувати задумає, і зліз Залишаться сліди в смятеньи кіс, Коли від губ удасться сховати особа вам, Збентеженим і болісно яскраво-червоним…
На тлі звичайних деталей з’являється фантастичний страхаючий образ-примара. Його поява – грань між реальністю й маренням У фіналі вірша з’ясовується, що поява божевільного незнайомця тільки сон, однак сон була настільки реальна, що чітко запам’яталися деталі: камені водній руці примари, сухі листи – в іншій. Однак І. Ф. Анненский не тільки поет самітності й кошмарів.
Він уважний спостерігач навколишньої дійсності, чудовий майстер реалістичного пейзажу, якого критики називали послідовником тютчевских традицій.
А. Федоров писав: “В Анненского глибокий, органічний зв’язок з російською філософською лірикою й з поезією природи, з Тютчевим і Баратинським. Саме тютчевское початок часом дуже чітко дає себе почувати в лірику Анненского, особливо в порівняннях і повідомленнях, які він дає в кінцівках віршів”. Дійсно в Анненского, як і в Тютчева, нерідко слідом за описом природи треба виречення філософського або повчального характеру, а створюваний образ із миру природи стає формою вираження думки, що ставиться до загального людського життя: Ще не царює ріка, Але синій лід вона вуж палить; Ще не тануть хмари, Але сніжний кубок сонцем допитий.
Через причинені двері Ти серце шелестом тривожиш… Ще не любиш ти, але вір: Не полюбити вже не можеш… Анненский наділяє природу здатністю страждати так, як це роблять люди Поет не бачить у природі відпочинку, не почуває заспокоєння в єднанні з нею: Коли б бури пролітали И всі так швидко й світлі…
Але не умчить до блакитної далечіні Грозою розбите крило. Поезія Анненского часто залишає враження роз’єднання між внутрішнім миром поета й навколишньою його дійсністю. У сучасне йому час він не був популярний, про нього найчастіше озивалися поблажливо.
Але він і не прагнув до популярності, а всього лише хотів бути поетом.
Інокентій Анненский умер в 1909 році, коли йому було всього п’ятдесят чотири роки, умер зовсім незрозумілим, але не усомнившимся у своєму таланті: От газети свіжий нумер, Оголошення в чорній рамі: Безсумнівно, що я вмер, И, на жаль! не вмелодраме. В 1910 році Микола Гумилев у статті “З листів про російську поезію” писав про Анненском: “И тепер час сказати, що не тільки Росія, але й вся Європа втратила одного з більших поетів”
(2 votes, average: 3.50 out of 5)