Поетична творчість В. Симоненка. Збірки “Тиша і грім”, “Земне тяжіння”, поезії “Лебеді материнства”, “Де зараз ви, кати мого народу?”, “Кирпатий барометр”, “Кривда”, “Вона прийшла”, “Є в коханні і будні, і свята…”, “Ти знаєш, що ти людина?”

УРОК 41

Тема. Поетична творчість В. Симоненка. Збірки “Тиша і грім”, “Земне тяжіння”, поезії “Лебеді материнства”, “Де зараз ви, кати мого народу?”, “Кирпатий барометр”, “Кривда”, “Вона прийшла”, “Є в коханні і будні, і свята…”, “Ти знаєш, що ти людина?”

Мета: ознайомити одинадцятикласників з окремими поезіями В. Симоненка, розкрити високу національну свідомість автора, стійку громадянську позицію ліричного героя; закріпити вивчене про художні засоби у віршованому творі; виховувати здатність

розуміти високі почуття.

Тип уроку: комбінований.

Обладнання: видання творів В. Симоненка, портрет письменника, публікації про творчість, епіграф.

I. Організаційна частина.

II. Перевірка засвоєних знань.

Питання для учнів.

1. Розповісти про життєвий шлях поета. Чим найбільше вразила вас його доля?

2. Доведіть, що В. Симоненко – “витязь молодої української поезії”.

III. Повідомлення теми, мети, завдань уроку.

IV. Сприймання та усвідомлення вивченого.

Матеріал для вчителя.

Епіграфом уроку хай стануть слова В. Симоненка зі збірки “Тиша і грім”:

Здрастуй, сонце, і здрастуй,

вітре!

Здрастуй свіжосте нив!

Я воскрес, щоб із вами жити

Під шаленством весняних злив.

Такі рядки могли народитися тільки під пером поета, котрий прозрів свою належність до сил добра, правди, справедливості, збагнув, що й він, мовлячи словами Лесі Українки, має в серці “те, що не вмирає”. Він умів ловити сіттю слова людські душі. Прозора простота його віршів причаровувала і причаровує. Від часів Шевченка наша словесність не знала іншого такого поета, якого б так любив і шанував народ. Його “Лебеді материнства” співали і вишивали на рушниках, його книжки зовсім чесні люди крали з бібліотек, його поезії переписували від руки й берегли, як родинні реліквії.

У чому ж секрет цієї неймовірної популярності? На сьогоднішньому уроці з’ясуємо це.

Перша збірка поета “Тиша і грім” побачила світ у 1962 році в Держвидавництві України (тепер “Дніпро”). У ній зазвучав і відгомін недавньої війни (“Жорна”, “Земля кричить”, “Шинкують кров’ю війни…”, “Варвари”), і трепет кохання (“Вона прийшла”, “Є в коханні і будні, і свята”, “І чудно, і дивно якось…”). Перша збірка В. Симоненка, як і книжечки його літературних побратимів, проклала чисту і свіжу борозну на ниві того відродження нашої духовності, віри у добро й справедливість, яке почалося наприкінці 50-х років і, перейшовши через сприятливі та несприятливі “кліматичні умови”, через рух і застій, дає сьогодні вагомі плоди.

“Тиша і грім” засвідчила появу поета широкого мистецького діапазону, неабиякого художнього обдарування, а головне – чесної і прямої життєвої позиції; суворого й ніжного, мудрого й наївного, який знав життя із “першоджерел” і мав усі дані, аби вирости в митця першої величини, правдивого виразника дум, сподівань і прагнень народу. Таким він і увійшов до історії літератури, незважаючи на те, що перша збірка була, на жаль, і останньою прижиттєвою книжкою поета.

Тяжіння землі він відчував усім єством ще з перших поетичних кроків. Ганна Федорівна, мати поета, згадує один з перших віршів сина, писаних десь у восьмому класі: йде хлопець полем і чує, ніби жито йому нашіптує, що пора вже його косити, – колосся обважніло, достигло, прагне віддати людям зерно для нових урожаїв.

Він відчував також наближення і своєї пори, знав, що небагато ще лишилося відведених долею земних літ. Отож і назва збірки “Земне тяжіння”, до виходу якої в світ поет не дожив (тримав у руках тільки її верстку), – глибоко символічна. “Світ який – мереживо казкове!” – цим життєствердним спалахом відкривається збірка “Земне тяжіння”. З його поезії струменіло незагасне світло любові до людей, до землі, до світу.

Люди – прекрасні.

Земля – мов казка.

Кращого сонця ніде нема.

Загруз я по серце

У землю в’язко.

Вона мене цупко трима.

І хочеться

Бути дужим,

І хочеться так любить,

Щоб навіть каміння байдуже

Захотіло ожити

І жить!

Воскресайте, камінні душі,

Розчиняйте серця і чоло,

Щоб не сказали

Про вас грядущі:

– Їх на землі не було…

Спрага життя, діяльної любові до землі, в яку “загруз… по серце”, спонукає героя виходити на бій із “камінними душами”, запалювати їх своїм горінням.

Ця прощальна збірка була сповнена й потужної загальнолюдської гуманістичної напруги. У часи, коли наше суспільство струшувало з себе гіпноз “гвинтикової” свідомості, ніби маніфестом неповторної людської індивідуальності, її цінності й гідності, прозвучав вірш “Ти знаєш, що ти – людина…”

Сьогодні усе для тебе –

Озера, гаї, степи.

І жити спішити треба,

Кохати спішити треба –

Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі – людина,

І хочеш того чи ні –

Усмішка твоя – єдина,

Мука твоя – єдина,

Очі твої – одні.

За формою своїх творів Василь Симоненко – продовжувач кращих народолюбних традицій української поезії. Найпотужніший вплив мав на нього великий Кобзар. “Щось у мене було від діда Тараса і від прадіда – Сковороди”, – писав Симоненко.

Багатобарвні тематичні обрії поезій В. Симоненка: поруч із сатирою сусідить інтимна лірика, патріотичний, громадянський пафос переходить у грізне, гнівне викриття, романтичним пориванням не заважають реалістичні малюнки селянського життя. Олесь Гончар зазначав: “Художня палітра його багатюща. Симоненко сміливо випробовує себе в різних жанрах. Поряд із творами громадянської та інтимної лірики з-під пера його виходять і дошкульні сатиричні епітафії, і твори такого улюбленого народом жанру, як байка; він пише віршовані жарти й казки для дітей, зігріті теплим гумором, усмішкою, народним дотепом.”

В поетичній спадщині Симоненка чимало віршів адресовано Батьківщині (“Україні”, “Задивляюсь у твої зіниці”, “Земле рідна”). Національна самосвідомість, діалог з народом, поставленим у злиденні, варварські умови буття, звертання до джерел козацького минулого – то, власне, і є те визначальне підгрунтя майже всієї його громадянської лірики. Щирість інтонацій, задушевна синівська розмова звучить у поезії “Задивляюсь у твої зіниці” (читання поезії вчителем). Традиції Т. Шевченка (ніжне і цнотливе звертання до матері, побожна любов і повага: “Україно!

Ти моя молитва”) відгукнулись у ній і зворушили читача.

Питання для бесіди:

– Що ви можете сказати про особливості форми твору?

– Чому ліричний герой зазирає у материні очі?

– Чим збагачують вони його?

– Що сховалось за зовнішньою красою материних очей? Зачитайте рядки.

Крешуть в них червоні блискавиці

Революцій, бунтів і повстань.

– Якою постає Україна XX ст. перед зором сина?

Україно! Ти для мене диво!

І нехай пливе за роком рік,

Буду, мамо горда і вродлива,

З тебе дивуватися повік.

Ця поезія складається з восьми строф, але донедавна друкувалися лише чотири. Третя строфа, в якій ідеться про щиру інтимну бесіду сина з матір’ю, про щастя бути наодинці з Батьківщиною, незалежною і суверенною, повернулась до твору лише недавно.

Ради тебе перли в душі сію,

Ради тебе мислю і творю –

Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю!

– У поезії зустрічається чимало риторичних окликів, звертань. З якою метою вони вжиті?

Одійдіте, недруги лукаві!

Друзі, зачекайте на путі!

Маю я святе синівське право

З матір’ю побуть на самоті.

Наступна строфа наче написана сьогодні:

Україно! Ти – моя молитва,

Ти моя розпука вікова.

Гримотить над світом люта битва

За твоє життя, твої права.

Велика любов поета до України постає перед читачем новою, дужою, величною. Вона піднесена на п’єдестал великої пошани поряд з найбільшими країнами світу. І бути її сином для поета – це гордість і щастя: ніщо не може зупинити ліричного героя на шляху борні за її волю і незалежність.

Своєрідним заповітом поета є знаменитий вірш “Лебеді материнства”. Фінальний двовірш викарбуваний на Симоненковій могилі в Черкасах:

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Дмитро Павличко зауважив: “Василь Симоненко писав афористично. Він ніби готував свої думки для бронзових або гранітних літер.”

(Читання поезії.)

Друга частина цього твору (починаючи зі слів “Виростеш ти сину…”), покладена на музику А. Пашкевичем, стала піснею, що лунає як гімн синівської любові, людяності, патріотизму.

“Лебеді материнства” за жанром – колискова. Мрійливі, ніжні дворядкові строфи ніби відроджують мелодію української колисанки, української казки. Рожеві Симоненкові лебеді випливають з туману його бідного, але зігрітого теплом материнської любові дитинства, з казок діда і бабусі, зі співів матусі, з промовлянь над колискою і купіллю, із тих таємних оберегів, яким оберігали дитину.

Питання для бесіди.

– До кого звертається поет у творі?

– Що він хоче передати своєму синові?

– Від чийого імені написана поезія?

– Зі скількох умовних частин складається твір? Проаналізуйте їх.

Коментар вчителя.

Композиційно твір складається ніби з трьох частин, проте цей поділ дуже умовний, бо вірш є важливою, неподільною єдністю. У першій частині зображується чарівна казка щасливого дитинства. Добра, ніжна мати прагне все зробити для спокою і добра свого сина, захистити його від зла, небезпеки, хвороб.

Друга частина – це фантазії матері про майбутню долю її сина у тривожному світі, його юність, хмільний час кохання, зустрічі, з яких одна мусить стати любов’ю.

Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу.

Виростуть з тобою приспані тривоги.

У хмільні смеркання мавки чорноброві

Ждатимуть твоєї ніжності й любові.

Будуть тебе кликать у сади зелені

Хлопців чорночубих диво-наречені.

Третя частина – це роздуми матері про синове змужніння. Рожеві лебеді, що охороняють немовля, мусять разом з нею виховати з нього чоловіка, людину, громадянина. І тоді він неминуче стане перед вибором. Мати бажає, щоб син був вільним у своєму виборі, щоб і друзів, і наречену, і брата по духу він вибрав не за чиєюсь вказівкою чи примусом, а з власної волі.

Мати і Батьківщина – завжди з людиною. Особливо хвилює ця поезія у наш час, коли відчинено шляхи у будь-який куточок світу і звабно кличуть близькі і далекі подорожі. Вирушаючи у далекі світи, пізнаючи людей, пам’ятаймо слова В. Симоненка:

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

В основі головної думки твору – загальнолюдські цінності: материнство, “білява хата” батьків, любов до дитини, звичаї і традиції рідного краю, його вечори й ранки, дерева, казки.

Історична доля України, волелюбність, козацька ненависть до гніту і підлості відгукнулись у творі “Де зараз ви, кати мого народу?” (Читання поезії.) Поезія побудована на протиставленні дорогих для авторського серця образів, взятих з фольклору (на ясні зорі і на тихі води), історичної масштабності (під сонцем вічності древніє й молодіє), з одного боку, а з другого – ненависних уособлень зла, втіленого в поняттях синонімічного ряду: “катюги”, їх “чорна злоба”, “перевертні й приблуди, орди завойовників-заброд”, “байстрюки катів осатанілих”, “виродки”. Єднають ці протилежні системи святі, всеохоплюючі для Симоненка слова “мій народ”.

Де зараз ви, кати мого народу?

Де велич ваша, сила ваша де?

На ясні зорі і на тихі води

Вже чорна ваша злоба не впаде.

В образах катів впізнаються сталіністи, котрі прагнуть реваншу.

Питання для бесіди.

– Як ви розумієте такі афористичні рядки?

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Пощезнуть всі перевертні й приблуди.

І орди завойовників-заброд!

Поезія пронизана високовольтною напругою пристрасті. У творі звучить затяте відстоювання національної честі, утвердження незнищенності народу, що є виявом тієї патріотичної любові-ненависті (любові до рідної землі й ненависті до її ворогів), яка притаманна була Т. Шевченку, І. Франку, Лесі Українці, Є. Маланюку. Джерела вулканічного вибуху протесту проти гніту й “чорної злоби” – у надзвичайній чутливості до будь-якого лиходійства, будь-якої наруги над гідністю – однаково: нації чи особистості.

А чутливість ця вкорінена ще в перших кривдах дитинства.

В мене була лиш мати,

Та був іще сивий дід, –

Нікому не мовив “тату”

І вірив, що так і слід.

Був певен, що батько лишній,

Крикливий, немов сусід,

Коли заставав на вишні,

На мене кричав, аж блід.

Це Симоненкове зізнання “З дитинства” до болю нагадує колізії поетичної новели “Кривда” (Читання поезії.) І справді, новела з усіма її ознаками – стисла оповідь про незвичайну, переломну в житті героя подію з несподіваним фіналом. Невідомо, чи була в нелегкому поетовому дитинстві така ситуація, та серцем чуємо, як відболів він драмою свого маленького двійника – ліричне начало тут панує над епічним; дія внутрішньо-психологічна суттєвіша від зовнішно-подієвої. Адже головна драма розгортається навіть не поміж злим сусідом і одуреним дитям, а в “пелюстковій душі” хлоп’яти. Який разючий контраст творять два художні означення: “пелюсткова душа” – “дотепи в іржі”.

Нечисленні, але напрочуд точні образні деталі “б’ють у десятку”: ну як можна не полюбити оцього малого шибеника, який “Любить босим прогоготіти По ранковій колючій росі” чи “По городу галопом промчати На обуреній, гнівній козі”. Зворушливо звучить метафора: “… В грудях жаринка стука”…

Та жаринка – то серце, таке ж гаряче й беззахисне… Проте, коли широко розплющені дитячі очі обпікає підлість, – жаринка вибухає вогнем протесту.

Запитання для учнів.

– Як ви вважаєте: ця дитяча помста є виявом хуліганства?

– Яка головна думка поезії?

Коментар вчителя.

Головна думка поезії звучить в останній строфі – це традиційно для В. Симоненка.

То ж немає тим іншої кари,

Хто дотепи свої в іржі

Заганяє бездумно в рани,

У болючі рани чужі.

Тривога за майбутнє сина, чиє народження продиктувало Симоненкові незабутні рядки “Лебедів материнства”, гучною струною озвалося в поемі “Кирпатий барометр”, де проблема батьків і дітей набуває тут нетрадиційного тлумачення і розглядається в аспектах, продиктованих реаліями XX століття.

1. Проблема відносин світу і людини, суспільства і людини, держави і людини завжди вирішувалась на користь світу, суспільства, держави. Це категорично не влаштовує покоління батьків, яких представляє ліричний герой Симоненка.

2. Відчуття вини і відповідальності батьків за недосконалість і антигуманність того світу, в який мусять увійти сини.

Отже, тривога ліричного героя спрямована не в сферу духу своїх нащадків, а в те довкілля, яке їх оточуватиме, в ті відносини між народами, які складуться на планеті, коли син виросте. Ця тривога є планетарною. Такий масштаб мислення – поєднання інтимного, особистісного й планетарного, всесвітнього – характерний для Симоненка.

Перед нами – особливий жанр: поема-цикл. Її частини досить самостійні, проте тісно між собою пов’язані не стільки спільним сюжетом і персонажами, скільки єдиним почуттям і художньою ідеєю. Це почуття – тривожна батьківська любов до маленького “кирпатого барометра” – синочка.

Чому ж усе таки автор обрав таку своєрідну метафоричну назву? Барометр – прилад для вимірювання атмосферного тиску, – читаємо у словнику. Він чутливо, навіть завчасно реагує на зміни погоди.

– Яку ж погоду “вимірюють” “барометри кирпаті Людського спокою і завтрашнього дня”? Вони вимірюють погоду майбутнього людства. “Кирпатим безсмертячком” йменував свого онучка Симоненків дід.

“Синами обезсмертити свій рід” – в цьому побачив сенс свого життя і сам поет, коли став батьком. Почуття відповідальності, навіть провини перед нащадками – “барометрами прийдешнього” – спонукає автора до втішної й тривожної “… вечірньої молитви” (І розділ), навіює йому кошмарні сни – “Погрози Ночі” (II розділ).

Питання для бесіди.

– Чи можна сказати, що в поезії йдеться про примару ще однієї світової війни, на порозі якої світ стояв у 60-х?

– Кого В. Симоненко йменує пітекантропами?

– Проаналізуйте художні засоби в уривку, де “маленький привид” звертається до людей.

Надходить “Ранок” (III розділ). У його промінні тануть нічні привиди, але не зникає батьківська тривога: вона сягає планетарного масштабу – й перероджується в ясно усвідомлений обов’язок зробити майбутнє своїх дітей щасливим.

– Чи актуальний цей твір сьогодні?

(Свої міркування учні записують вдома.)

Д. Павличко писав: “Його боліли всі кривди”. Справді так. Та окрім кривд довелося зазнати і щастя найсвітлішого почуття – в його життя прийшла Вона.

Хто вона? Це – таємниця. Прийшла любов.

Усеперемагаюча любов-мрія, чиста й висока, як спів жайвора.

(Учні самостійно аналізують кращі зразки інтимної лірики вдома.)

. Підсумок уроку. Осмислення вивченого.

Пропонуємо учням замислитись над рядками О. Гончара: “З глибини народного життя вийшла поезія В. Симоненка. З мужності народу, з горя його і його звитяжної боротьби виспівалась вона. Звідси той дух непоборний, яким вона пройнята, звідси та розпашіла пристрасть, яка буяє в ній.

Вітер часу не остудив Симоненковйх поезій, вогнем душі жевріють вони й сьогодні, як і тоді, коли вперше так жагучо й неповторно вибурхнулись у світ”.

. Домашнє завдання.

Записати свої міркування щодо актуальності поеми “Кирпатий барометр” у наш час. Самостійно опрацювати інтимну лірику В. Симоненка. Вивчити напам’ять один з віршів. Використана література:

1. Гончар О. Витязь молодої української поезії//Гончар О. Чим живемо: На шляхах до українського Відродження.- К., 1991.- С. 190-194.

2. Дзюба І. Більший за себе самого//Наука і культура: Україна.- К., 1989.- Вип. 23,- С. 310-323.

3. Життя, мов спалах блискавки: Спогади друзів і колег про Василя Симоненка,- Черкаси, 1991.

4. Ткаченко А. Василь Симоненко: Нарис життя і творчості,- К., 1990.