Особлива увага автор роману приділяє петербурзькому дворянству, типовим представником якого і є Євгеній Онєгін. Поет у всіх подробицях описує день свого героя, а день Онєгіна – типовий день столичного дворянина. Таким чином, Пушкін відтворить картину життя всього петербурзького світського суспільства. Модне денне гуляння по певному маршруті (“Надягши широкий болівар, Онєгін їде на бульвар…”), обід у ресторані, відвідування театру.
Причому для Онєгіна театр є не художнім видовищем і навіть не своєрідним клубом, а скоріше місцем
Театру злий законодавець,
Непостійний залицяльник
Чарівних акторок,
Почесний громадянин лаштунків…
Дуже докладно описує Пушкін кабінет Онєгіна, його вбрання. Автор як би бажає ще раз підкреслити відірваність молодих людей того часу від національного грунту, адже вони з раннього дитинства перебували в атмосфері чужої мови, людей (гувернантки й гувернери – іноземці) і речей. (“Але панталоны, фрак, жилет, /Всіх цих слів на російському немає…”). День молодого франта завершує бал, улюблене времяпровождение
Пушкін говорить про петербурзьке вище суспільство з неабиякою часткою іронії й без особливих симпатій, тому що життя столична “одноманітні й строката”, а “світла шум дуже швидко наскучивает”.
Помісне, провінційне дворянство представлене в романі досить широко. Це дядько Онєгіна, сімейство Ларіних гості на іменинах Тетяни, Зарецкий.
Дядько Онєгіна був “сільським старожилом”, займався тим, що сварився із ключницею, дивився у вікно, давив мух і читав “календар осьмого року”.
Яскраві представники провінційного дворянства збираються в Тетяни на іменинах: Гвоздин, “хазяїн чудовий, власник злиденних мужиків”; Петушков, “повітовий франтик”; Флянов, “важкий пліткар, старий шахрай”. Якщо в оповідання про столичне дворянство Пушкін уводить реальних історичних осіб, наприклад Каверіна, то в цьому випадку автор використовує прізвища відомих літературних персонажів: Скотинины – герої “Недоука” Фонвізіна, Бешкетників – герой “Небезпечного сусіда” В. Л. Пушкіна. Автор уживає також мовців прізвища.
Наприклад, Трике означає “битий ціпком” – натяк на те, що він не може бути прийнятий у вищому суспільстві, але зате в провінції він гість бажаний.
Недалеко від Ленского проживає Зарецкий, “ніколи бешкетник”, “глава джигунів”, тепер же “батько сімейства неодружений”, “поміщик мирний”. Але його ніяк не можна назвати чималою людиною, адже він любить “друзів посварити молодих /И на бар’єр поставити їх”. Так відбувається й у випадку з Ленским і Онєгіним.
У загальному-те, Зарецкий є винуватцем загибелі Ленского; хоча він, як секундант, міг запобігти дуелі, але зробив все можливе, щоб вона відбулася.
И Володимира Ленского можна віднести до помісних дворян. Він “романтик і більше нічого”, по визначенню Бєлінського. Як романтик, він зовсім не знає життя, людей бачить всі або в рожевому, або в чорному світлі (“Він серцем милий було невіглас…”).
Він відчужений від національної культури, може бути, більше Онєгіна (сусіди називають Ленского напівросіянином). Міркуючи про Майбутнє Володимира Ленского, Пушкін бачить два можливих шляхи. Випливаючи першому з них, він міг би стати Кутузовим, Нельсоном або Наполеоном або навіть закінчити життя так, так Рилєєв, адже Ленский людина жагучий, здатний на безрозсудний, але героїчний учинок (у цьому він близький Пушкіну).
Але лихо його в тім, що середовище, у яку він попадає, ворожа йому, у ній його вважають диваком. Ленский скоріше пішов би по другому шляху:
А може бути й те: поета
Звичайний чекав долю.
Він став би пересічним поміщиком, яким був дядько Онєгіна або Дмитро Ларін.
Ларін, про яке Бєлінський говорить, що він “щось начебто поліпа, що належить у те саме час двом царствам природи – рослинному й тварині”, був “добрим малим”, але взагалі-те людиною ординарним (свідчення тому – очаковская медаль, що не була індивідуальною нагородою на відміну від ордена). Його дружина захоплювалася в молодості книгами, але захоплення це було скоріше віковим. Вийшла заміж поневоле, була повезена в Село, де “рвалася й плакала спочатку”, але потім почала господарювати, “звикла й задоволена стала”.
Мир помісного дворянства далекий від досконалості, тому що в ньому духовні інтереси, потреби не є визначальними, так само як інтереси інтелектуальні (“Їхня розмова розсудливий /Про косовицю, про провину; /Про псарню, про свою рідню”). Однак Пушкін пише про нього з більшою симпатією, чим про петербурзький. У провінційному дворянстві зберігаються природність і безпосередність як властивості людської натури (“Сусідів добра сім’я, /Нецеремонні друзі”). Помісні дворяни в змісті світовідчування, побуту були досить близькі до народу.
Це проявляється у відношенні до природи й релігії, у дотриманні традицій (“Вони зберігали в житті мирної /Звички милої старовини…”).
Московському дворянству Пушкін приділяє менше увагу, чим петербурзькому. Проходить кілька років із часу, коли Пушкін писав 1-ю главу свого роману, а А. С. Грибоєдов закінчив комедію “Горі від розуму”, але Пушкін вносить в епіграф сьомої глави грибоедовские рядка, підкреслюючи тим самим, що з тих пор у Москві мало що змінилося. Древня столиця завжди відрізнялася патріархальністю. Так, наприклад, Тетяну зустрічає в тітки сивий калмик, а мода на калмиків була наприкінці XVIII століття. Московське дворянство – образ збірний на відміну від петербурзького, де Євгеній Онєгін є головним героєм.
Пушкіна, говорячи про Москву, як би населяє її героями грибоедовской комедії, яких не змінили час (“Але в них не видно зміни, /Усе в них на старий зразок…”). З’являється в московському суспільстві й реальна історична особа: “До неї (Тетяні) якось В’яземський підсіла…”. Але й у Москві все та ж суєта, “шум, регіт, біганина, уклони”, які залишають байдужими й Тетяну, і автора.
Вплив вищого світла сам автор розцінює неоднозначно. 1-я глава дає різко сатиричне зображення світла. Трагічна 6-я глава закінчується ліричним відступом – міркуваннями автора про віковий рубіж, що він готується переступити: “Ужель мені незабаром тридцять років?” І він призиває “младое вдохновенье” урятувати “душу поета” від загибелі, не дати
…скам’яніти
У мертвущому упоенье світла,
У цьому вирі, де з вами я
Купаюся, милі друзі!
Отже, вир, що мертвіє душу.
Але от 8-я глава:
…і нині музу я вперше
На світський раут привожу.
И що ж?
Їй подобається порядок стрункий Олігархічних бесід, И холод Гордості спокійної, И ця суміш чинів і років.
Дуже вірно пояснює це протиріччя Ю. Лотман: “Образ світла одержував подвійне висвітлення: з одного боку, мир бездушний і механістичний, він залишався об’єктом осуду, з іншого боку – як сфера, у якій розвивається російська культура, життя одухотворяється грою інтелектуальних і духовних сил, Поезією, гордістю, як мир Карамзина й декабристів, Жуковського й самого автора “Євгенія Онєгіна”, він зберігає безумовну цінність.
Суспільство неоднорідно. Від самої людини залежить, чи прийме він моральні закони легкодухої більшості або кращих представників світла”.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)