“Здається… не погоджувався”, але зрештою все-таки погодився. Хоча погодитися цього разу-значило скористатися правом, жодною мірою йому не приналежним, і правом не на що-небудь, а на те, щоб спробувати врятувати своє життя ценою життя іншого. Тому що якби Сильвио вбив тепер графа, це, як уже сказано, відповідало б дуельному кодексу, умовним законам честі; навпаки, якби граф тепер, у порушення всяких правил дуелі, убив Сильвио, це б було саме вбивством і не чим іншим.
Тоді, при першій зустрічі, маючи право на постріл, граф не погодився стріляти
Все це кидає нове світло й на джерело хоробрості графа при першій зустрічі його із Сильвио й на характер графа взагалі. Тоді він безтурботно й навіть не без бравади готовий був зустріти смерть, тому що блискучий представник аристократичної золотої молоді (“…славетне ім’я, гроші, яким не знав він рахунку і які ніколи в нього не переводилися…” – розповідає про нього Сильвио), він нічим не дорожив у житті, ні до чого й ні до кого не був по-справжньому в ній прив’язаний. Та й взагалі, по властивої молодим людям безтурботності, йому не жаль було розстатися з життям.
Звідси настільки до нього приваблива його хоробрість не так вуж багато йому коштувала; це була саме “хоробрість сама безтурботна”, а не сьогодення мужність.
Дійсно, в обставинах, що змінилися, коли граф став і постарше – підходив до тридцяти рокам – і, тільки що женившись, був на верху блаженства з жагуче улюбленої ним красунею дружиною, він повівся по-іншому. “Подивимося, чи не так равнодушно прийме він смерть перед своїм весіллям, як ніколи чекав її за черешнями!” – цими словами закінчив Сильвио своє оповідання про першу половину дуелі.
И передбачення Сильвио (наведені слова характерно закінчуються не питальним, а знак оклику) повністю виправдалося. Безтурботно хоробрий граф не витримав того випробування на справжню мужність, яким з’явилася для нього друга зустріч із Сильвио. Він щонайменше тричі мерзнув, тричі виявив неварту малодушність: погодився, не маючи на те ніякого права, почати дуель “заново”, погодився знову кинути жереб, кому стріляти першим, нарешті, коли жереб знову випав на його користь, зробив свій постріл, явно прагнучи вбити Сильвио, щоб не бути їм убитим.
Недарма, коли граф розповідав про все це, “особу його горів як вогонь”.
И цілком прав був Сильвио, коли на питання дружини, що вбігла, графа, чи правда, що вони, як сказав їй чоловік, жартують, з гіркою іронією відповів: “Він завжди жартує, графиня… один раз дав він мені, жартуючи, ляпас, жартуючи прострелив мені от цей кашкет, жартуючи дав зараз по мені промах; тепер і мене взяла охота пожартувати”.
Дійсно, поводження графа подвоїло, потроїло те право на його життя, що належало Сильвио “по праву дуелі”.
Але отут-те, на противагу малодушності, виявленому графом, виявилася справжня внутрішня великодушність Сильвио, розгорнулася у всю силу, незвичайність його натури, глибина його характеру. Сильвио не захотів фізично знищити свого настільки ненависного йому супротивника, задовольнився тим, що наніс йому нищівна моральна поразка, хоча й не міг відмовити собі в насолоді спробувати ще більше принизити його: “…тепер і мене взяла охота пожартувати…” Із цим словом він хотів у мене прицілитися… при ній! Махаючи кинулася до його ніг. – Устань, Маша, соромно! закричав я в сказі; а ви, пан, чи перестанете знущатися з бідної жінки?
Чи будете ви стріляти, чи ні? – “Не буду, відповідав Сильвио, я задоволений: я бачив твоє сум’яття, твою боязкість; я змусив тебе вистрілити по мені, з мене досить. Будеш мене пам’ятати. Віддаю тебе твоєї совісті”.
Отут він було вийшов, але зупинився у дверях, оглянувся на прострелену мною картину, вистрілив у неї, майже не цілячись, і зник”.
Саме цей-те фінальний постріл і дав назву всієї повісті. “От гарний постріл”, – сказав я, звертаючись до графа. – “Так, відповідав він, постріл дуже чудовий”. Всю багатозначність епітета, ужитого графом, ми оцінюємо з його оповідання, що пішло потім,
(2 votes, average: 4.00 out of 5)