ПОВЕСТИ ПОКІЙНОГО ІВАНА ПЕТРОВИЧА БЕЛКИНА (1830; опубл. 1831) ПОСТРІЛ Сильвио – тридцатипятилетний офіцер-дуелянт, одержимий ідеєю мести. Історія про нього повідана И. П. Белкину якимось полковником И. Л. П., в ініціалах якого легко прочитується натяк на знаменитого бретера тої пори И. П. Липранди; оповідання ведеться від імені И. Л. П. Полковник-Оповідач, у свою чергу, спочатку описує своє давнє особисте враження від героя, потім – переказує епізод, повіданий йому графом Р***. Так що образ С. послідовно відбитий у самих різних дзеркалах, як би пропущений
С. – росіянин, хоча й носить іноземне ім’я (“Сильвио” – звуковий аналог “сьогодення” ім’я, підібраний оповідачем).
Він живе одночасно й бідно, і марнотратно. У мазанці (!) він тримає збори пістолетів; стріляє в стіни; надзвичайно
Але коштує новому офіцерові повздорить СС. через карти, як той, всупереч похмурості й гордості, задовольняється формальними вибаченнями – і не викликає кривдника на дуель. І тільки наприкінці першої частини оповідач (а через нього читач) довідається про причину такої несподіваної “боязкості”; це й стає фіналом експозиції й зав’язкою сюжету.
С. уважає потрібним перед прощанням порозумітися; виявляється, він “не має права” піддавати себе ризику смерті, поки не довершить дуель шестирічної давнини, під час якої його кривдник, граф Р***, занадто равнодушно поставився до можливої загибелі від кулі С. Кашкет С. була прострелена на вершки від чола; свій постріл він залишив за собою (мотив “відстроченого пострілу” утримується в повісті А. А. Бестужева ( Марлин-Ского) “Вечір на бівуаку”, епіграф з якої поданий пуш-кинско-белкинской новелі), щоб знайти графа в мінуту найвищого торжества – і помститися знатному щасливцеві. Ці слова вводять у сюжет неявний мотив соціальної заздрості “романічного” героя до “щасливця дозвільному” (той же мотив буде розвинений в “Піковій дамі” і “Мідному вершнику”). Уводять – і позбавляють героя таємничого ореола Уперше “байронічне” опис вигляду С. (“похмура блідість, що блискають очі й густий дим, що виходить із роту, надавали йому вид теперішнього диявола”) починає змахувати на пародію; уперше за складною “поведінковою маскою” відкривається вульгарна однозначність щиросердечного вигляду. І далі образ С. буде тим більше спрощуватися, чим більше мудрими й навіть витонченими будуть його вчинки й жести.
Розшукавши графа Р*** у маєтку, куди той виїхав на медяний місяць, дуелянт раптово є в кабінет молодят – і, насолодившись ефектом, “шляхетно” пропонує ще раз кинути жереб, – щоб усе не походило на вбивство. Але показна шляхетність його жесту відразу відтінено підлістю; З. знову, як у випадку з картковою грою, порушує неписаний кодекс дворянської честі; він продовжує цілитися в графа при жінці, його молодій дружині. І те, що зрештою він стріляє в картину (куля в кулю), а не в щасливого графа, – нічого не міняє..
Тому що за здійснення свого “романічного” (а С. аматор романів) задуму він уже заплатив безчестям. Сюжет, задуманий З, розв’язаний; сюжет самого життя триває (тому що завжди відкритий, незавершений). Але в ньому для С. уже немає місця; помстившись, той втратився своєї єдиної мети – і, по слухах, гине в “романтичній” битві греків-етеристов за незалежність, щоб бути похованим на цвинтар під Скулянами. (Подібно пушкінському ліцейському однокурсникові Броглио, чия зовнішність і чиє ім’я підозріле близькі героєві “Пострілу”.
) Причому під Скулянами турки й греки-етеристи (а також їхні добровільні прихильники начебто С.) повинні були битися врукопаш, інакше кулі й снаряди попадали б у російський карантин на протилежному березі р. Прут; так що стрілок З. загинув не від пострілу – і не від пострілів загинули його останні вороги. Куля, що він всадив в ідилічну “швейцарську” картину, виявилася “метафізично останньої”. А щастя “незаслуженого” щасливця, улюбленця долі графа Р*** – триває, хоча б і затьмарене произошедшим.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)