У повісті “Зачарований мандрівник” М. Лєсков створює зовсім особливий, не порівнянний з жодним з героїв російської літератури образ людини, що настільки органічно злита з мінливою стихією життя, що її не страшно у ній загубитися. Це – Іван Север’янович Флягін, “зачарований мандрівник”; він “зачарований” казкою життя, її чарівництвом, тому для нього в ній не існує кордонів. Цей світ, що герой сприймає як чудо, нескінченний, як нескінченна і його мандрівка в ньому.
У нього немає ніякої конкретної мети подорожі, тому що
Він настільки гнучкий, що згоден жити за законами тих, хто його прийняв: по татарському звичаю він не на життя, а на смерть січеться із Саварікєєм, має за мусульманським законом кілька дружин, у монастирі він не тільки не нарікає на те, що на кару його замкнули на все літо, але навіть вміє знайти у цьому радість: “Тут і церковний дзенькіт чутно, і товариші відвідували”.
Але
Він настільки відкритий життю, що воно несе його за течією. Але це – не наслідок щиросердечної слабкості і пасивності, а повне прийняття своєї долі. Часто Флягін не віддає собі звіту у вчинках, інтуїтивно покладаючись на мудрість життя; довіряючи йому у всьому. І вища сила, перед якою він відкритий і чесний, винагороджує його за це і зберігає. Іван невразливий для смерті, до якої він завжди готовий. Чудом він рятується від загибелі, утримуючи коней на краю прірви; циган виймає його з петлі; він бере гору у двобої з татарином; біжить із полону; рятується від куль під час війни.
Флягін говорить про себе, що він “все життя гинув, але не міг загинути”, і пояснює це тим, що він – “великий грішник”, якого “ні земля, ні вода приймати не хоче”. На його совісті смерть ченця, татарина і циганки Груші, він без зазору совісті кидає своїх дітей від татарських дружин, його “спокушають біси”. Але жоден з його “гріховних” вчинків не породжений ненавистю, неправдою, спрагою особистої вигоди. Смерть ченця – результат нещасного випадку, Саварікєя Іван засік до смерті в чесному бої, а в історії із Грушею він поступив, дотримуючись веління своєї совісті, повністю усвідомлюючи, що він скоює вбивство…
Розуміючи неминучість смерті циганки, він бере гріх на себе, сподіваючись у майбутньому вимолити у Бога пробачення. “Ти поживеш, ти Богу душу відмолиш і за мою душу, і за свою, не погуби ж мене, щоб я на себе руку підняла”, – благає його нещасна Груша. У Івана своя власна релігія, своя – мораль, але в житті він завжди чесний перед собою і іншими людьми.
Розповідаючи про своє життя, Флягін нічого не приховує, тому що душа його відкрита як для Бога, так і для випадкових попутників. Флягін наївний і простий, як дитина, але коли він бореться з несправедливістю і злом, він може бути рішучим і навіть жорстоким. За катування пташки він карає панську кішку і відрізає їй хвіст, за що сам терпить суворе покарання. Йому “за народ дуже померти хочеться”, і він відправляється на війну замість юнака, з яким не в силах розстатися батьки.
Флягін – незвичайно обдарована людина, для нього немає нічого неможливого. Таємниця його сили, невразливості і дивного дарунка – звичайно відчувати радість – полягає в тім, що він завжди робить так, як того вимагають обставини. Він живе у гармонії з світом, коли світ гармонійний, і він готовий боротися зі злом, коли воно стоїть на його шляху.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)