Однак Пушкін завжди бачив у Петрові крайній прояв самовладдя, що граничить із деспотизмом. ” Петро Перший нехтував людство, бути може, більш, ніж Наполеон”, – писав він в “Історичних зауваженнях”.
В “Мідному вершнику” риси моці й самовладдя в образі Петра доведені до останніх меж. Відкривається повість образом владаря, що у суворій пустелі задумує свою боротьбу зі стихіями й людьми. У перших віршах навіть немає ім’я Петра, він як би уподібнений Творцеві й найменований: він.
На березі пустельних хвиль
Стояв він,
Петро не вимовляє не слова, він тільки думає свої Думи, – і от, немов чудом, виникає
…юний град,
Полнощных країн врода й диво,
З тьми лісів, із драговини блат…
Очевидно, що у віршах “Мідного вершника” Пушкін спочатку хотів повторити думку про перемогу над опором стихій – людської, державної волі. Але у вступі він виступає із закликом до стихій: примиритися зі своєю поразкою й полоном:
Красуйся, град Петров, і стій
Неколебимо, як Росія!
Так умирится ж з тобою
И переможена стихія…
Але все-таки Петро залишається просто людиною. Хоча він і є чистим втіленням
ПРО, потужний владар Долі!
Чи не так ти над самою безоднею
На висоті вуздою залізної
Росію підняв дибки?
И сам поет, охоплений жахом перед цією надлюдською міццю, не вміє відповісти собі, хто це перед ним – тиран або рятівник землі Росіянці.
Жахливий він в околишній імлі!
Яка дума на чолі!
Яка сила в ньому прихована!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)