Чехов Написав порівняно небагато оповідань про кохання, та майже кожне з них змальовує це почуття як найбільше щастя, муку, таїну людського існування. Най-відоміші з них “Будинок з мезоніном”, “Про кохання” і “Дама з собачкою”. Це останнє розглянемо докладніше.
Якщо “Людина у футлярі” та “Скрипка Ротшильда” – це трагедії безнадійно змарнованого життя, то “Дама з собачкою” – драма, яка завершується словами, може, ілюзорної, але надії. Початок твору обіцяє нам доволі звичну історію курортного адюльтера.
Дмитро Дмитрович Гуров, заможний пан, який обіймає солідну посаду в банку, іде з Москви відпочивати до теплої осінньої Ялти. Його вік наближається до сорока років. Давно, ще студентом, він одружився, має трьох дітей, існує, як і всі люди його кола
Служба, клуб, ресторани, звані обіди тощо. Його приємна зовнішність, гарні манери, певний невловимий чоловічий шарм роблять його улюбленцем жінок, і він приємно почувається в їхньому товаристві. У Гурова була безліч любовних пригод.
Легко вступаючи у зв’язки з жінками, він так само легко
Гуров і Ганна Сергіївна стають коханцями. Все відбувається як завжди. І навіть сльози жінки після “гріхопадіння”, її пераживання не є чимось незвичним.
Але саме тоді, коли, здавалося б, ця любовна історія мала б Гурову набриднути, стається щось для нього неочікуване. Він по-справжньому закохується, почувається щасливим в товаристві Ганни Сергіївни, не розлучається з нею ні на годину. З нею він по-новому бачить море, схід і захід сонця.
Весь навколишній світ набуває чудових свіжих барв і ароматів. Тендітна, тонка шия жінки, гарні сірі очі, її наївність і щирість, непідробне почуття до нього викликають у душі чоловіка ніжність і любов, яких він до цієї зустрічі не знав. Та курортний роман має закінчитися. Гурову час повертатися до Москви, а до дами з собачкою приїде чоловік, який обіймає високу посаду в місті С. Повернувшися додому, Гуров не без задоволення поринає у вир свого звичного московського життя, йому здається, що ялтинська пригода піде, як і інші, в забуття. Та з ним відбувається щось незвичне. “Минуло вже більше місяця, прийшла глибока зима, а в пам’яті було все ясно, начебто він розлучився з Ганною Сергіївною лише вчора…
Ганна Сергіївна не снилася йому, а йшла за ним всюди, як тінь, і стежила за ним. Заплющуючи очі, він бачив її, як живу… На вулиці він проводжав поглядом жінок, шукав, чи нема схожої на неї…”
Відомий афоризм твердить: “Розлука для кохання, як вітер для вогню, вона гасить мале і розпалює велике”. Кохання такого пересічного й навіть брутального Гурова виявляється настільки великим і сильним, що випалює в ньому нице, змінює його життя. Він дивиться на все, що було його існуванням до зустрічі з Ганною Сергіївною, новими очима – “віщими зеницями”.
Він гостро відчуває без неї свою абсолютну самотність. Спроба поділитися із клубним знайомим пережитим у Криму наштовхується на цілковиту байдужість. У відповідь на захоплену фразу Гурова: “Якби ви знали, з якою чарівною жінкою я познайомився в Ялті”, – він чує: “А допіру ви мали рацію: осетрина і справді була з душком”. Як виразно передана в цих коротеньких репліках психологічна точність ситуації. Перед Туровим, який покохав, розкривається безодня нерозуміння і байдужості оточення: “Які дикі звичаї, які обличчя!
Що за безглузді ночі, які нецікаві, непомітні дні! Шалена гра в карти, пияцтво, постійні розмови все про те саме відшматовують для себе кращу частину часу, кращі сили, і врешті-решт лишається якесь куце, безкриле життя, якась нісенітниця, і піти, і втекти не можна, наче сидиш у божевільні або на арештантських нарах”. Нарешті, не витримавши мук розлуки, Гуров під якимось приводом їде до С. Усе, що відбувається з ним в цьому місті, – мабуть, найсильніше з художнього й емоційного боку в оповіданні. Сцена, коли цей статечний чоловік (певно, у добротній шубі з бобровим коміром) довгі години на морозі ходить вздовж сірого паркану напроти будинку, де живе Ганна Сергіївна, сподіваючись її побачити, змальована, як і все оповідання, з типово чеховським лаконізмом.
Але крізь рядки, в яких описується це ходіння, відчувається юнацька запаморочлива сила почуття, яка штовхає вже немолодого “Ромео” на всю цю авантюру з поїздкою в С. і очікуванням до болю в серці випадкового побачення з коханою. Так само блискуче відтворює письменник зустріч в театрі, збентеженість обох, їхню пристрасть, яка нехтує всіма нормами пристойності, коли вони на очах сторонніх кидаються одне одному в обійми, безмежне хвилювання закоханих, сильніше за все, що вони відчували досі.
На останніх трьох сторінках оповідання читач дізнається, що Ганна Сергіївна, як вона і обіцяла Гурову в театрі, час від часу приїздить до Москви, вони потай зустрічаються у готельних номерах. Живуть подвійним, болісним для обох життям. Гуров розуміє, що він ще ніколи нікого не любив. “І лише тепер, коли у нього голова посивіла, він покохав яіч слід по-справжньому – вперше у житті. Ганна Сергіївна І ВІН любили одне одного, як дуже близькі, рідні люди, як чоловік і дружина, як ніжні друзі; їм здавалося, що сама доля призначила їх одне одному, і було незрозуміло, навіщо він одружений, а вона заміжня; і наче це були два перельотних птахи, самчик і самиця, яких спіймали і змусили жити в окремих клітках.
Вони вибачили одне одному те, чого соромились у своєму минулому, вибачили все а теперішньому часі та відчували, що це кохання змінило їх обох”.
Кінець оповідання, як це часто буває у Чехова, відкритий. Обидва не знають, як скинути з себе життєві пута. Цього не може визначити, знаючи всі обставини, і читач.
Але в останньому реченні твору жевріє надія: “І здавалося, що ще недовго – і рішення буде знайдене, і тоді почнеться нове, прегарне життя; і обом було ясно, що до кінця ще далеко-далеко і що найскладніше і найважче ще тільки починається”.
Навряд чи тут йдеться про можливість для героїв спільного шлюбного життя. Радше для них починається шлях духовного оновлення, якому нема кінця. Слід відзначити, що жіночий і чоловічий образи оповідання досить типові для творчості Чехова. В багатьох героях його прозових і драматургічних творів ми спостерігаємо риси, притаманні Дмитру Дмитровичу Гурову. Все це люди, які живуть, як живеться, їх засмоктує болото житейської буденності, вульгарності, але якийсь поворот у колії щоденного існування змушує їх переглянути все своє дотеперішнє буття, й це потрясає їх до глибини душі.
Побачивши пустелю за собою, вони або роблять невтішні висновки про свою змарновану долю, або шукають виходу, мріють про можливість іншого – повноцінного, розумного, корисного, сповненого любові – життя. До перших належать такі різні люди, як уславлений професор (“Нудна історія”) і провінційний трунар-скрипаль (“Скрипка Ротшильда”), до других – той самий Гуров або дядя Ваня з однойменної п’єси та ін.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)