Поема починається описом московського балу. Гості з’їхалися, літні дами в пишних уборах сидять біля стін і дивляться на юрбу з “тупою увагою”. Вельможі в стрічках і зірках сидять за картами й іноді приходять глянути на танцюючим. Молоді красуні кружляються,
Гусар крутить свої вуси, Письменник манірно острится”
Раптом усе зніяковіли; посипалися питання. Княгиня Ніна раптом виїхала з балу. У кадрилі весело вертячись, Раптом змертвіла!
Що причиною? Ах, Боже мій! Скажіть, князь, Скажіть, що із княгинею Ніною, Женою вашею?”
Відповідає з подружньою байдужістю князь, зайнята своїм бостоном. Поет відповідає замість князя. Відповідь і становить поему.
Про чорнооку красуню княгині Ніні багато злословлять, і не без причини: будинок її ще недавно був наповнений і записні залицяльники, і миловидними юнаками, звабні зв’язки поміняли одна іншу; до щирої любові Ніна, здається, не здатна: У ній жар упившейся вакханки, Гарячки жар – не жар любові
У своїх коханцях вона бачить не їх самих, але “норовливий лик”, створений у її мріях; зачарування проходить, і вона залишає їх холодно й без жалю. Але недавно життя Ніни
У розмовах Арсеній виявляє знання людей, його жарти лукаві й гострі, він розбірливо судить про мистецтво; він стриманий і зовні холодний, але видно, що він здатний випробовувати сильні почуття.
Досить досвідчений, Арсеній не відразу піддається чарівності Ніни, хоча та й уживає всі відомі їй засобу, щоб залучити його; нарешті “всемогутнє мгновенье” зближає їх. Ніна “повна блаженства життя нової”; але Арсеній уже через два-три дні знову такий, як колись: суворий, сумовитий і неуважний. Всі спроби Ніни розважити його марні.
Нарешті вона жадає пояснень: “Скажи, за що твоє презренье?” Ніна боїться, що Арсенія відштовхує думка про її бурхливе минуле; спогади важкі і їй самої. Вона просить Арсенія бігти з нею – хоча б в Італію, що він так любить – і там, у безвісності й спокої, провести залишок життя. Арсеній мовчить, і Ніна не може не помітити “завзятого холоду” його душі; зневірена Ніна плаче й називає свою нещасну любов стратою понад за гріхи.
Отут запевненнями в любові Арсеній на час заспокоює Ніну. На наступний вечір коханці мирно сидять у будинку Ніни; Ніна дрімає, Арсеній у замисленості щось недбало малює на візитній картці й раптом ненавмисно викликує: “Як схожий!” Ніна впевнена, що Арсеній малював її портрет; дивиться – і бачить жінку, зовсім на неї не схожу:
Манірне дівчисько Із солодкою дурістю в очах, У кучерях волохатих, як болонка, З посмішкою сонної на вустах
Спочатку Ніна гордо заявляє, що не вірить, щоб така могла бути суперницею для неї; але ревнощі мучать неї: особа мертвотно блідо й покрилося холодним потом, вона ледве дихає, губи посиніли, і на “довге мгновенье” вона майже втрачає дарунок мовлення. Нарешті Ніна благає Арсенія розповісти їй всі, зізнається, що ревнощі вбивають її, і говорить, між іншим, що в неї є кільце з отрутою – талісман Сходу.
Арсеній бере Ніну за руку й розповідає, що в нього була наречена Ольга, блакитноока й кучерява; він ріс із нею разом. Після заручин Арсеній увели в будинок Ольги свого друга й незабаром приревнував до нього; на докору Арсенія Ольга відповідає “дитячим сміхом”; розлютований Арсеній залишає неї, затіває сварку із суперником, вони стріляються, Арсеній важко поранений. Видужавши, Арсеній їде за кордон.
Уперше утішитися, за його словами, він зміг тільки з Ніною.
На сповідь Арсенія Ніна не відповідає нічого; видно тільки, що вона змучена. Ще кілька тижнів пройшли в незлагодах і “нещасливих” примиреннях. Один раз – Арсеній не був у Ніни вже кілька днів – Ніні принесли лист, у ньому Арсеній прощався з нею: він зустрів Ольгу й зрозумів, що його ревнощі були “неправої й смешною”.
Ніна не виїжджає й нікого не приймає, відмовляється від їжі й “недвижна, німа,/ Сидить і з місця одного/ Не зводить погляду свого”. Раптом до неї приходить чоловік: збентежений дивним поводженням Ніни, він дорікає її за “примхи” і кличе на бал, де, між іншим, повинні бути молоді – Арсеній з Ольгою. “Дивно ожи-вясь”, Ніна погоджується, приймається за давно забуті вбрання й, бачачи, як вона подурнела, вирішується вперше нарум’янитися, щоб не дати молодій суперниці тріумфувати над нею. Однак витримати бал у неї не було сили: їй стало погано, і вона їде додому.
Глибока ніч. У спальні Ніни слабко горить лампада перед іконою. “Навкруги глибокий, мертвий сон!” Княгиня сидить “нерухома”, у бальному вбранні. З’являється стара нянька Ніни, поправляє лампаду, “і світло неждан і живий/ Раптом опромінює весь спокій”.
Помолившись, нянька збирається йти, раптом зауважує Ніну й починає жалувати й дорікати її: “И що в долі твоєї худого? Ти забула Бога…” Цілуючи на прощання руку Ніни, нянька почуває, що та ” ледяно-холодно”, глянувши в особу, бачить: “На ній поспішний смерті хід:/ Ока коштують, і в піні рот…” Ніна виконала дане Арсенію обіцянка й отруїлася.
Поема кінчається сатиричним описом пишного похорону: до будинку князя з’їжджається одна карета за другою; важливе мовчання юрби переміняється шумним говором, і сам удівець незабаром уже зайнятий “жарким богословським преньем” з якимось ханжею. Ніну ховають мирно, як християнку: про її самогубство світло не довідалося. Поет, що обідав у неї по четвергах, позбавлений обідів, ушанував її пам’ять віршиками; їх надрукували в “Дамському журналі”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)