Парокситонна рима (грецьк. paroxytonos – слово з наголосом на передостанньому складі) – суголосся слів у вірші, в яких наголос падає на передостанній склад. Термін увів І – Качуровський на противагу поняттю “жіноча рима”, оскільки воно не відповідає специфіці української мови (так, безпідставно слова чоловічого роду відносилися до категорії “жіночих рим”: півень – дивень тощо). В українській силабо-тонічній версифікації П. р. чергується переважно із окситонною римою. Однак трапляються випадки наскрізного парокситонного римування:
В
Тримають полохливу тишу в жмені.
Сіріють тіні просиво-зелені,
Самітна свічка блимає зо скуки (Б. І. Антонич).
П. р. збігається не лише з парокситонною клаузулою, а й із внутрішнім римуванням: “Довгожданна, нездоланна… / Ось вона – Блакитна Панна!” – М. Вороний; “Гей, на весла, щоб понесла / Буря човен на простір…” – Г. Чупринка тощо. П. р. була притаманною силабічному віршуванню ренесансно-барокової доби в Україні, що засвідчує одна з гербових епіграм Т. Земки “На старожитний клейнод їх милостей панів Балабанів”:
Дому цних Балабанів
Знаками суть чулої і ділної цноти (і т. д.).
Ця традиція позначилась і на подальшій еволюції української версифікації. Принаймні, в одичній строфі І. Котляревського (“Енеїда”) П. р. пропорційно у співвідношеннях 6-ти до 4-х переважає окситонну риму. Це Простежується у творчості Т. Шевченка, П. Куліша та ін.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)