Е. І Замятін не збирався писати пародію на комунізм, він намалював фінал розвитку будь-якого суспільного лада, у підставі якого закладена ідея насильства над людиною. Таким чином, головної в романі “Ми” є тема свободи особи. Розкривається ця тема за допомогою пародійного переосмислення ідеї “загальної рівності”.
Замятін був супротивником цієї тези, цінуючи в кожній людині його неповторну індивідуальність. В антиутопії перелічений до дрібних деталей механізм нівелювання індивідуальної свідомості
Це надає роману більшу
Хоча збіг багатьох мотивів, навіть конкретних деталей у романі Замятіна й негативних утопій Н. Федорова “Вечір в 2217 році”, В. Брюсова “Республіка Південного Хреста”, написаних в 1907 році, дозволяє бачити в останніх безпосередніх попередників письменника в критику законів антигуманного суспільства. Державна система майбутнього, намальована в романі “Ми”, негативних утопіях Федорова й Брюсова, виключає індивідуальні прояви особистості. У геометричному суспільстві
Наприклад, і в тої, і в інший утопіях кожному жителеві держави видається талон на “любов” у певні дні тижня. Будь-яке відхилення від норми в замятинском Єдиній Державі фіксується за допомогою чітко налагодженої системи доносів
Незвичайність, талант, творчість – вороги порядку – піддаються знищенню. Бунтарі виліковують шляхом хірургічного втручання. Загальне регламентоване щастя досягається загальною рівністю
Проблема щастя людства тісно зв’язана в романі з питанням про свободу особи, питанням, що має давню й неминущу традицію в російській літературі. Сучасна критика відразу побачила в романі традицію Достоєвського, провівши паралель із його темою Великого інквізитора. “Цей середньовічний єпископ, – пише один з перших дослідників Творчості Замятіна, О. Михайлов, – цей католицький пастир, породжений фантазією Івана Карамазова, залізною рукою веде людську череду до примусового щастя… Він готовий розіпнути явившегося вдруге Христа, щоб Христос не заважав людям своїми євангельськими істинами “з’єднатися нарешті всім у безперечний загальний і приголосний мурашник”.
У романі “Ми” Великий інквізитор з’являється знову – уже в образі Благодійника”.
Співзвуччя проблематики роману “Ми” із традиціями Достоєвського особливо наочно підкреслює національний контекст замятинской антиутопії. Питання про волю й щастя людини здобуває особливу актуальність на російському грунту, у країні, народ якої схильний до віри, до обожнювання не тільки ідеї, але і її носія, не знає “золотої середини” і вічно жадає волі. Ці два полюси російської національної свідомості знайшли відбиття в зображенні двох полярних мирів – механічного й природно-первісного
Ці мири однаково далекі від ідеального мироустройства. Питання про нього Замятін залишає відкритим, ілюструючи романом свій теоретичний принцип історичного розвитку суспільної структури, заснований на поданні письменника про нескінченне чергування революційного й ентропийного періодів у русі будь-якого організму, будь те молекула, людина, держава або планета. Будь-яка гадана міцної система, така, приміром, як Єдине Держава, неминуче загине, підкоряючись закону революції. Одна з головних її рушійних сил закладена, по думці письменника, у самій структурі людського організму
Замятін спонукує нас до думки про неминущу вічність біологічних інстинктів, що є міцною гарантією збереження життя незалежно від соціальних катаклізмів. Ця тема знайде своє продовження в наступному творчості художника й завершиться в його останнім російському оповіданні “Повінь”, сюжет якого відбиває замятинский закон, що працює в романі “Ми”, але тільки переведений із соціально-філософської сфери вбиологическую.
Ліризм у художніх творах Замятіна пояснюється його увагою до Росії, інтересом до національної специфіки народного життя. Не випадково критики відзначали “руськість” західника Замятіна. Саме любов’ю до батьківщини, а не ворожнечею до неї, як затверджували сучасники Замятіна, породжене бунтарство художника, що свідомо избрали трагічний шлях єретика, засудженого на довге нерозуміння співвітчизників
Повернення Замятіна – реальне свідчення пробудження, що почалося, у народі особистісної свідомості, боротьбі за яке письменник віддав свою працю й талант
Як відомо, цензура 20-х років відрізнялася гострим “діагностичним” чуттям. Рідкі добутки, автори яких ігнорували класовий підхід до літератури, вчасно виходили у світло. Роман Євгенія Замятіна “Ми” був затриманий майже на сімдесят років.
Це свідчить про те, що сатира письменника “потрапила в. крапку”.
У романі “Ми”, єдиному у творчості Замятіна, як і в платоновском “Чевенгуре”, теж, до речі, єдиному романі письменника, зійшлися багато тем і мотиви, розроблені раніше.
Роман написаний у жанрі антиутопії, структура якої припускає наявність сатиричного й фантастичного елементів. Сатира є органічною рисою творчої манери письменника, вона становить пафос багатьох добутків Замятіна. Наявність фантастики художник уважала також необхідною умовою існування теперішньої літератури, умовою при якому Література зможе відбити “величезний, фантастичний розмах духу” післяжовтневої епохи, “разрушившей побут, щоб поставити питання буття”.
Письменник реалізує свої теоретичні принципи в художній практиці. Фантастичне функціонує в прозі Замятіна як спосіб вираження авторської позиції стосовно вічних питань буття В центрі художніх роздумів письменника завжди залишалася проблема людини, не відмовився від її Замятін і після Жовтня. Як справедливо зауважує сучасна критика, “він уловив, що після Жовтневої революції проблема людського щастя, гармонії його з миром, згоди із собою не йде ні з життя, ні з літератури”.
А от критикою 20-х років не був уловлений гуманістичний пафос роману. Багато хто кваліфікували його як “вилазку ворога”. Про це свідчать не тільки критичні нападки в статтях, опублікованих у ті роки, оскільки в них могло бути багато навмисного, неправдивого, написаного з метою вислужитися перед радянською владою або застрахувати себе на Майбутнє, щоб ні в кого не виникло питання: чому промовчав, не помітив? Про щире нерозуміння роману говорять і відкликання сучасників, не призначені для печатки.
Щодо цього показова реакція Дм. Фурманова, не висловлена їм уголос, але зафіксована в його записних книжках, які були опубліковані в 50-е роки: …”Ми” – жах перед соціалізмом, що реалізується… Цей роман – злий памфлет-утопія про царство комунізму, де всі подравнено, оскоплено…
Замятинство – небезпечне явище”.
Є глибока закономірність у тім, що всіма сучасниками Замятіна роман був прочитаний як пародія на соціалізм. Це говорить про те, що ті негативні риси, які послужили письменникові відправною крапкою для розвитку сюжету, були помітні не тільки авторові. Характерно, що Замятін відмовлявся від подібного трактування авторського задуму, і в цьому не було неправди (говорити правду було особистісним і художнім кредо письменника), тому що поштовхом до написання добутку послужили англійські враження
В одній з доповідей, що має принципове значення для з’ясування його творчих принципів, Замятін повідомив, що в романі “Ми” він робить спробу “побудувати рівняння руху європейської механізації й цивілізації, що механізує,”.
Замятін не збирався писати пародію на комунізм, він намалював фінал розвитку будь-якого суспільного лада, у підставі якого закладена ідея насильства над людиною. Таким чином, головної в романі “Ми” є тема свободи особи. Розкривається ця тема за допомогою пародійного переосмислення ідеї “загальної рівності”. Замятін був супротивником цієї тези, цінуючи в кожній людині його неповторну індивідуальність
В антиутопії перелічений до дрібних деталей механізм нівелювання індивідуальної свідомості. Це надає роману більшу глибину в порівнянні з негативними утопіями, що з’явилися в Росії в XX сторіччі в руслі досить стійкої традиції утопічної літератури
(2 votes, average: 5.00 out of 5)