Окситонна рима, (грецьк. oxytonos – слово з наголосом на останньому складі) – співзвуччя слів у вірші, в яких наголос падає на останній склад. Термін увів І. Качуровський, посилаючись на органічну властивість української мови замість вживаної у віршознавстві “чоловічої рими” (оскільки нерідко слова жіночого роду – вода, біда, орда і т. п. або середнього – чоло, село, крило тощо – відносилися до категорії “чоловічих рим”). В українській поезії силабо-тонічного гатунку О. р. чергується здебільшого з парокситонною римою, хоча трапляються
Вже красується, мов жито, світлий сум,
Вколосилася зерном моя печаль…
Бо навік відбила сонячну красу
Молодих очей душі холодна сталь… (Лада Могилянська).
О. р. співпадає не лише з окситонною клаузулою, а й із внутрішнім римуванням, де активізується цезура( “Вибираються в далеку подорож, і рож не дасть мені ніхто”. – Б.-І. Антонич), або внутрішнім і зовнішнім, як у леонінському вірші (“Зеленіють жита, і любов одцвіта”. – В. Сосюра; “Не сон, а сміх, і / не сміх, а осміх – / Сніг!” – М. Йогансен і т. п.).