Образ України в поезії Олександра Олеся
Олександр Олесь ненастанно шукав таких виражальних засобів, які з найбільшою точністю відображали б любов і захоплення Україною, надії та розчарування, його журбу і радість:
Жита з волошками, і луки, і гаї.
І всі розкоші весняні,
Всю вроду, всю красу безкраю.
Як втілити її, не знаю,
В словах, в пісні мої.
Думка про долю України не давала спокою. Ще 1906 року він пише:
Прокляття, розпач і ганьба!
Усю пройшов я Україну,
І сам не знаю, де спочину
І де не стріну я раба.
Як
Працювати, вчитись, творити треба на славу рідної культури, рідного слова.
Відтоді в кожному вірші билося переповнене любов’ю до України поетове серце. Осмислення її долі, минулого й сучасного знайшло своє журливе відображення в поезіях “Для
Промовистим є останній вірш, у якому автор стверджує, що ніколи не відмовиться від свого народу, яким би він не був “смішним, горбатим” і “безпам’ятним таким”.
У передреволюційні роки з’являються нові, оптимістичні настрої. Олесь палко бажає побачити свій край нарешті вільним, розкутим, спроможним творити власну долю. У поезіях 1916-1917 років звучать і надії, і заклики, і докір, і сподівання.
Чи є слова прекрасніші за ті, з якими поет звертається до бажаних гостей України – Сонця і Волі? Чи ж справдилися надії?
В кривавім морі і вогні
Її, окрадену, збудили…
Вітри і вихори страшні
Її в повітрі закрутили.
Відчай, безнадія. Поетове серце сходить кров’ю від муки (“В моїй душі не сходе сонце… “). Тоді, 1919 року, коли Україна, окрадена і зраджена, лежала в руїнах і кривавих шрамах, почалася трагічна сторінка життя Олеся, яку можна назвати одним словом – чужина. Він бачив, що більшовизм не дасть тієї волі, яку виходив зустрічати так сердечно.
Було боляче, бо кривавий експеримент над народом тривав. У цей трагічний час Олесь звертається до образу Тараса Шевченка:
Чому тепер тебе немає,
В ці дні безладдя і негод,
Коли над кручами блукає
Війною змучений народ?
Олександра Олеся розривають навпіл бажання повернутися і усвідомлення ризикованості повернення. І так майже 26 років. Що пережило його змучене серце, розкажуть вірші “В журбі я сонцю не радію… “, “О, принесіть як не надію, то крихту рідної землі”, багато інших.
У час становлення державності Україна прислухається до голосу свого люблячого сина. Він і нині озивається в десятках нових пісень, звучить зі сцен і трибун. Збулися слова поета:
Хто зберіг любов до краю І не зрікся роду, Той ім’ям не вмре ніколи В спогадах народу.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)