Творчість Є. Маланюка і досьогодні не оцінена літературознавцями і читачами. Ми ще не до кінця усвідомили весь комплекс його ідей, настільки проникливих і далекоглядних, не відчули до кінця духу його творчості, глибинного національного світовідчуття, не оцінили естетичної своєрідності його поезії. У своїй свідомості поет глибоко закорінений у минуле України, як він сам говорить: Внук кремезного чумака, Січовика блідий праправнук, – Я закохався в чужих віках, Я волю полюбив державну.
І крізь папери, крізь перо, крізь перо, Крізь лак культури
Боліла Маланюкові доля його народу, найстрашніше для якого, як він вважав, – перетворення на безлику масу, занепад духу. Революція спочатку здалася митцеві натхненною яскравою національною
За їхні поразки він відплатив палкою силою свого слова. Вірність поета своєму часу та своїм ровесникам воістину зворушлива. Його покоління, що пройшло горнило жорстоких випробувань, відобразив Маланюк у своїй поезії: Ми за життя горіли в пеклі – О, незнищенна міць огнива І лиш на серці цім запеклім Кров запеклася чорним гнівом. Ми переходили всі кола – О, жаден Дант того не бачив! І лиш стискали видноколо Глухі пожежі гайдамачі, І лиш кружляли чорні круки, Щоб видзьобать незрячі очі…
Ми перейшли всі кола муки – І ось прозріли – в пітьмі ночі. Ліричний герой Маланюка – поет-вигнанець, але він не відірваний від Батьківщини. Його світогляд і світопізнання зростає разом з долею рідного народу. І мудрість його стає врівноваженою і виваженою мудрістю рідного слова. Тому в пізній творчості поета реалізується таке символічне втілення образу України: Вона – Мати, Ти – син.
І бачити вічність – блакить бездонну, І тільки вічністю міряти час. Не благати, не переконувати Ні їх, ні нас. Але ліричний герой Маланюка відрізняється від ліричного героя радянських поетів своєю одухотвореною свободою.
Він перебуває поза тиском залізної руки партії, диктатури та цензури. І тому може сам зважувати цінності свого часу, сам осмислювати його здобутки й поразки. Стиль поезії Євгена Маланюка формувався під впливом пануючих серед його покоління гніву та болю за століття бездумності, бездержавності і гноблення української нації, за поразку відновленої в часи революції національної держави і за подальше підкорення та нівеляцію України Москвою. Цей гнів поет спрямовував не тільки проти гноблячої культури, але й проти власних внутрішніх слабкостей, цілого комплексу “малоросійства”, відсутності національного духу, рішучості, відчуття національної самоповаги. Маланюк став совістю свого покоління, закликаючи до формування нового типу особистості – цільної, динамічної, самостійної. І часто у пошуку прикладу такої особистості поет закликає зазирнути в минуле. Історіософічність поезій Маланюка – це не втеча в минуле від сучасності, не спроба “сховати голову в пісок”, а спроба концентрації всіх сил нації в одне силове поле: Як не скалічила Москва, Не спокушав ‘її розгон той – Та враз підвівся і запалав, І з серця кров’ю крикнув Гонта.
Отаким складним був образ сучасника в поезії Євгена Маланюка, таким же складним, яким він був насправді. А для нас, його нащадків, чи може цей ліричний герой стати близьким, сучасним? Так, поета із захопленням читає не одне покоління. І хоч бачимо ми його поезію інакше, ніж бачили його однолітки, та звучить кожен його рядок для нас, ніби заклик залишатися українцями, берегти свою горду душу. І хочеться закінчити свій твір словами Святослава Горденка: “…ні в одного з його сучасників не закумулювалась така сума всіх поетичних та ідейних елементів, як у Маланюка.
Він-бо не тільки поет визначальної ліричної сили, але й представник певної вольової, віталістичної філософії; він поет, що не тільки заторкав історично-політичні теми, але й пробував розв’язати великі історичні проблеми; він поет, що не тільки тривожився минулим і сучасним народу, але й шукав у своїх історіософічних концепціях істотне в долі народу, бачив помилки і прогріхи минулого та ставав їх суддею”.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)