Доба перебудови повертає Україні раніше дискриміновані й заборонені видатні твори, відновлює імена письменників і вчених, без яких історія української культури була б неповна. До таких імен належить і Євген Маланюк. Це поет національного болю, гніву і боротьби. Вершиною свого таланту він рівний таким поетам, як П. Тичина, М. Рильський, В, Сосюра, М. Бажан. Долею свого стражденного життя він близький до польського поета Ципріана Норвіда, який також, як і він, майже все своє життя поневірявся в холодній і байдужій чужині.
Вогнем свого болю і гніву
Молодий письменник прагне стати одним із творців національної, державотворчої ідеї. Думки, висловлені в його поезії “На хресті слова розіп’ятий цвяхами літер…”, – поетичне зізнання, позначене далеким 1924 роком, стало пророчим щодо мистецької долі письменника. Воно навіть може служити епіграфом
Вже тоді Є. Маланюк усвідомлював, що шлях до читача на батьківщині буде неймовірно довгим і напруженим.
Патріотичність Маланюкової творчості в усьому виразна й органічна. В епіцентрі його поезій завжди рідна Україна, вона постає вічно ясною, недосяжною. Він і любить, і картає її, називаючи “чорною Елладою”, “Антимарією”, “Звабливою зрадницею Кармен”… Любити й ненавидіти батьківщину дано геніям. Так немилосердно злословити міг лише той, хто був готовий віддати за Україну своє життя.
Той, для кого вона “у кров і мускули вросла”. Справді небувале й нетрадиційне для нас розуміння патріотизму! Ми ж звикли лише до захвалювання всього рідного, всього того, що навіть нас убиває.
На жаль, забули, що для того, щоб лікувати недугу, треба її знати, вміти її виявити. Таке ж критичне ставлення до батьківщини й рідної історії є і в Т. Шевченка (його інколи негативне ставлення до діяльності Б. Хмельницького, якого він визнавав лише як полководця), і в І. Франка (“У мене ж тая Русь – кривава в серці рана”), і в Лесі Українки (“Лиш той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив”). Це все були вияви вистражданого патріотизму.
Програму свого життя і творчості Є. Маланюк визначив назвою своєї першої збірки – “Стилет і стилос” (1925). Стилет – зброя в руках воїна, стилос – перо літописця. Меч колишнього воїна на програній війні замінив поет на перо. Стилос в його руках стає стилетом. Поет наголошує у своїй збірці, що боротьба не припинилася, вона продовжується, але тепер її треба здійснювати зброєю слова.
Гармонійне поєднання високої ідейності з високохудожньою формою було притаманне Є. Маланюкові на всьому шляху творчості. Сила художнього слова стала йому найміцнішою ідейною зброєю. Шедевром творчості поета можна також назвати історіософічну “Варязьку баладу”, яка була написана протягом двох днів. У ній – уся трагічна історія України, заклик до її пробудження.
Акордом балади є знову типове для поезії Мала-нюка потужне сплетіння любові й ненависті. Цим прийомом він досягає ідейного контрасту свого твору, будить свідомість своїх земляків, закликає їх нарешті виконати найвищий заповіт кожного народу.
…Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу, Проклятий край, Елладо степова!?
Не менш ідейно значущим є також вірш-посвята “Сучасникам”. У ньому поет пригадує П. Тичині його збірку “Золотий гомін”, який радісно пролунав над Києвом під час проголошення четвертого універсалу біля пам’ятника Б. Хмельницькому. Жаліє, що від кларнета геніального поета “пофарбована дудка осталась”, тобто докоряє Тичині та деяким іншим сучасникам їхню хвалу тиранові, бо “в скривавлений жовтень ясна обернулась весна”.
Прочитавши осудливі рядки Маланюкової поезії, П. Тичина не образився, а сказав: “…він єдиний мене зрозумів, він єдиний сказав мені правду. А інші мені кадили…” Крім запальної суспільно-патріотичної лірики, є ще в Маланюка чимало інтимних віршів, поезій, роздумів, поетичних присвят. Усі вони нагадують інколи споїм нервовим ритмом П. Тичину, Гумільова, Блока та інших неоромантиків.
Всі, хто спілкувався у свій час з Маланюком, згадували про нього як про чарівного співрозмовника, ерудита й незвичайну людину, з особливою теплотою в голосі та меланхолійною усмішкою.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)