Та не в дивацтві суть – а в здивуванні,
У вмінні всюди диво світу світлом
Осяяти: потужним світлом серця.
І. Драч
“Люблю повертати людину очима до сонця. Спочатку поболюють очі, зате як поліпшується зір! Світ стає дорожчим, ріднішим, відчутнішим. Люблю повертати очима до сонця мистецтва.
На небі життя побачив його зразу, почав розуміти тільки недавно”, – пише Іван Драч.
Іван Драч був найбільшим революціонерам слова з-посеред шістдесятників, як його називали, “вічний єретик”, поет, який шукав нових масштабів
Поет естетизує слово, насолоджуючись його звучанням, красою його внутрішньої структури. В українській поезії він є продовжувачем традицій Михайла Коцюбинського, Павла Тичини. Творчість його опромінена енергетичною активністю “повстанців сонця” – протуберанців серця.
Та не в дивацтві суть – а в здивуванні,
У вмінні всюди диво світу світлом
Осяяти: потужним світлом серця.
Поезія Драча – це насамперед поезія запитань, а не відповідей, поезія поставлених проблем, спроба докричатися до зір, достукатися до люди і ш. Пін шукає виходу, здається, знаходить, сумнівається і знову шукає. Він фіксує живе життя в кожному своєму слові.
Отаким слоном любові до життя є “Балада про соняшник” Івана Драча. Читач здивується: балада і раптом про соняшник! Але для поста важлива і сонячна квітка, що випромінює світло сонця, символізує. його. Важливість коленого явища життя підкреслює те, що поезія названа баладою.
Народнопоетична балада – вид ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового змісту з драматичним сюжетом. Численні балади Івана Драча, у тому числі й ” Балада про соняшник “, не завжди вкладаються в рамки цього жанру, а більше схожі на притчі, медитації чи маленькі поеми.
Соняшник у поезії живий:
В соняшника були руки і ноги,
Було тіло шорстке і зелене.
Він бігав наввипередки з вітром,
Він вилазив на грушу і рвав у пазуху гнилиці.
І купався коло млина. І лежав у піску,
І стріляв горобців з рогатки.
Справжнє зачудування переживає соняшник, який “раптом побачив сонце”, яке теж живе, олюднене, прекрасне:
Красиве засмагле сонце,
В золотих переливах кучерів,
У червоній сорочці навипуск.
Що їхало на велосипеді,
Обминаючи хмари у небі…
“Балада про соняшник” – справді незвичайний твір, якому притаманні елементи баладної фантастики, зокрема олюднення сонця й соняшника, приземлення їх, особливий ліричний драматизм, коли соняшник переживає справжнє потрясіння. Та основний зміст твору, справжня його мистецька сила сформульована в останніх рядках, надаючи твору характеру притчевості. Це справді притча про красу і силу поезії:
Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.
Отже, сонце і соняшник нероздільні, тому що людина, яка відкрила для себе поезію, вже ніколи не втратить відчуття зачудованості нею, красою поетичного вислову, поетичної метафори, як не втратить вона і вміння “сонячно” відчувати красу життя.
Павло Тичина дав таку оцінку твору: “Цей твір цікавий… Поперше, тема обдарованості й таланту подана цілком по-новому… По-друге: розв’язання теми цілком своє, а не традиційне…
По-третє: колір сонця у поета оранжевий, тобто жовтогарячий. Це, як мені здається, цілком відповідає характерові творчого сприймання світла українським народом… “
Сонце у Івана Драча їде не на колісниці, а на велосипеді. Таким чином поет ніби віддає данину сучасності та, з другого боку, робить світило буденним у свої величі, доступним для кожного, навіть звичайного соняшника.
Поет був здатний до незвичайно оригінального творчого мислення, що спонукало його добирати своєрідні метафори та епітети, творити нові жанрові структури. Тому й вражають настільки читача твори Івана Драча, закорінені своїм мисленням у менталітет народу, у здобутки вітчизняного мистецтва. Недарма Іван Дзюба писав про свого колегу: “За енергією шукань, розгоном випереджування і садизмом самозміни Іван Драч явище небувале в усій українській поезії. Він увесь – скімлива душевна незакінченість, моторошна невіднайденість, постійно поновлювана незгармонізованість… “
(1 votes, average: 5.00 out of 5)