НАЗВАНИЙ БАТЬКО
Зосталися три брати сиротами – ні батька, ні неньки. І дома нема нічого – ні хазяйства, ні хати. Ото й пішли вони всі втрьох найматися. Ідуть та й думають: “Коли б натрапити на доброго хазяїна!” А йде дід старий, борода біла. Зустрів братів та й питає:
Куди це ви, дітки, йдете?
А вони кажуть:
– Найматися.
– Хіба в вас свого хазяйства нема?
– Нема,- кажуть.- Якби до доброго чоловіка в найми попасти, то ми б йому по правді робили, по щирості слухалися і за рідного батька його мали б.
Тоді дід і каже:
–
Згодилися вони та й пішли з тим дідом. Ідуть темними лісами, широкими полями… Ідуть та йдуть, коли бачать, аж стоїть така хатка, чепурна, біленька, у вишневому садку, квітками обсаджена. Вибігає з хати дівчина така гарна, що сама, як квіточка. Глянув на неї старший брат та й каже:
– Коли б мені цю дівчину посватати, та ще щоб були в мене воли та корови!
А дід-батько й каже:
– Добре, ходім сватати. Буде тобі дівчина, будуть у тебе воли й корови. Живи щасливо, та
Ото вони тоді пішли сватати ту дівчину. Висватали, відгуляли весілля, і ото вже старший брат хазяїном став і в тій хаті жити зостався.
Ідуть вони далі – вже втрьох. Коли знову стоїть хата гарна, а коло неї млин і ставочок, і дівчина хороша щось робить коло хати – така працьовита. То підстарший брат тільки глянув та й каже:
– Коли б мені ту дівчину за себе взяти, та ще коли б млин і ставочок, то я б у млині сидів та й хліб мав би, поки мого віку.
А дід-батько й каже:
– Добре, синку, так і буде!
Зараз вони пішли в тую хату, посватали дівчину, вже підстарший брат до тієї дівчини в прийми пристає. Відгуляли весілля, тоді й каже дід-батько:
– Ну, синку, тепер живи щасливо, та гляди – за правду ніколи не забувай!
Та й пішли собі вже вдвох: дід-батько та найменший син. Ідуть, коли бачать – хатка вбога стоїть, і дівчина виходить з хати дуже гарна, як зірочка ясна, а бідна така, що лата на латі. То найменший брат і каже:
– Коли б мені з цією дівчиною одружитися, то робили б ми, і хліб у нас був би, то не забули б ми і про вбогих людей: і самі б їли, і людей наділяли б.
То дід-батько й каже:
– Добре, синку, так і буде. Гляди ж тільки, правди не забувай!
Оженив і цього та й пішов собі по світу.
А три брати живуть. Старший брат так забагатів, що вже будинки собі помурував, червінці складає та тільки про те й думає, як би то йому тих червінців найбільше настягати, а щоб убогому чоловікові допомогти, то того й не згадуй – дуже скупий був. Середній брат теж забагатів. Стали на його наймити робити, а сам він тільки лежить, їсть, п’є та порядок дає.
Найменший так собі живе: коли що дома є, то й з людьми поділяється, а як нема, то й так собі проживе.
Ото пішов дід-батько по світу… Пішов, а тоді вертається – подивитися, як-то його сини живуть та з правдою не розминаються.
Приходить до найстаршого брата старцем убогим… Той ходить по двору… Він кланяється, каже:
– Якби ваша ласка подати мені шматок хліба.
А той каже:
– Ге, не такий старий. Схочеш, то заробиш,- я сам недавно на ноги зіп’явся.
А в нього добра такого, що страх. Будинки муровані, стоги, стодоли, товару1 повні обори, комори добра повні, гроші. А шматка хліба не дав… Пішов той дід.
Одійшов так, може, з версту, став, оглянувся назад, на ту господу та на те добро,- так усе добро і запалало…
Пішов він тоді до середнього брата. Приходить, а в того і млинок, і ставок, і хазяйствечко гарне. І сам він у млині сидить. От дід уклонився низенько та й каже:
– Дай, чоловіче добрий, хоч трохи борошна: я вбогий чоловік, не маю чого з’їсти.
– Шкода,- каже,- я ще й собі не намолов. Багато вас тут таких вештається!
Пішов дід… Одійшов трохи, оглянувся – так і обхопило той млин полум’ям.
Приходить дід до третього брата. А той живе вбого, хатка невелика, тільки чистенька. Прийшов дідок та такий уже зробився обшарпаний, обідраний.
– Дайте,- каже,- хоч шматочок хліба.
То той чоловік:
– Ідіть,- каже,- дідусю, в хату, там вас нагодують.
Приходить він у хату. Жінка як глянула на нього, що він такий обідраний, пожаліла його, пішла в комору, внесла одежу, дала йому. Надів він…
Та як надівав, вона глянула, аж у нього на грудях така рана велика, така страшна!..
Посадила вона його за стіл, нагодувала, напоїла… А тоді чоловік питає:
– Скажіть мені, дідусю, а від чого у вас рана на грудях?
– А це,- каже,- така в мене рана, що від неї мені скоро смерть буде. Тільки мені день і зосталося жити.
– Оце лихо! – каже жінка.- І немає на неї ніяких ліків?
– Є,- каже дід,- та тільки ніхто тих ліків не дасть, хоч кожен може.
Тоді чоловік:
А чому ж не дати? Аби міг. Кажіть, які.
– Та такі,- каже дід,- як хазяїн сам візьме та підпалить свою хату та все його добро згорить, то тоді взяти того попелу та й затоптати мені рану, то так і загоїться. Та хіба ж є такий чоловік на світі, щоб те зробив?
Замислився найменший брат. Довго думав, а тоді до жінки:
– А як, жінко, думаєш?
– Та так,- каже жінка,- що ми хату вдруге наживемо, а добрий чоловік як умре, то вже йому другого життя не буде.
– Ну, коли так,- каже чоловік,- то винось дітей з хати. Повиносили вони дітей, самі повиходили… Глянув чоловік на хату – жалко йому стало добра! А людину ще більше жалко!
Взяв та й підпалив. Так ураз хата полум’ям і взялася – де й ділась. А замість неї постала інша хата, така гарна та пишна.
А дід стоїть та тільки всміхається.
– Бачу,- каже,- сину, що з вас трьох тільки ти сам не розминувся з правдою. Живи ж щасливо!
Тут одразу пізнав чоловік цей свого названого батька-діда. Кинувся до нього, аж його вже й нема, бо то не дід був, а Правда людська.
1 Товар – худоба.
??
(1 votes, average: 5.00 out of 5)