Бути самим собою, лишатися самим собою – це важкий труд, який триває все життя. І ця спроба може призвести людину до загибелі. Особливо, якщо ця людина – поет.
Василь Семенович Стус перемагав у своєму житті частіше, ніж програвав. Він перемагав словом і справами. Перемагав загальну інертність суспільства, заблокованість української мови, тупість партійних керівників і партократів від культури. І Стус переміг.
Як це не дивно звучить, але Стус передусім індивідуаліст, чесний індивідуаліст. Усі експерименти (і не лише мовні) він спершу
Зрадлива, зраджена Вітчизна в серці дзвонить
І там росте, наш пригнітивши дух.
Ви, нею марячи, зазнайте скрух і скрух,
І хай вас Бог, і хай вас Бог боронить.
Спробуємо абстрагуватися від літератури і зрозуміти, про що, власне, йдеться хоча б у наведеному фрагменті? Цей високий пафос якось не в’яжеться з атмосферою, яка панувала в Україні шістдесятих-сімдесятих років XX століття. Тоді навіть ніхто з більшості українців і подумати не міг про якусь опозицію, і не тому, що боявся. Просто “жити стало
Здавалося, що ще трохи, і ми нарешті “переженемо Америку”, а може, й когось іще. І тим більшу ненависть і відразу в радянського міщанина викликали ті, хто виступав проти існуючого політичного ладу. Отже зрусифіковані українці винні в цькуванні Стуса не менш за своїх російських “товаришів”.
Василь Стус не мав на очах ні полуди, ані рожевих окулярів. Він бачив, що суспільство котиться в прірву нового дикунства, нової байдужості. Врешті-решт саме це поступово перетворило радянських українців на худобу, яку гнали на БАМ, потім вкидали до афганського пекла, а на прощання радянська влада подарувала українцям ще й Чорнобиль.
А втім, довести що-небудь щасливим громадянам тих часів було просто неможливо. Купка дисидентів залишалася мішенню для міщанина і жаданою здобиччю для кадебіста.
Боже, не тихості – лютості,
Боже, не ласки, а мети,
Дай розірвати нам пута ці,
Ретязі ці рознести.
Зовсім по-іншому прозвучали б ці вірші пізніше, коли починалися події, які зрештою призвели до проголошення незалежності України, Точніше, могли б прозвучати по-іншому.
Отже, індивідуаліст Стус став упоперек горла прибічникам тотального колективізму. “Він зневажав їх особисто”, – напише потім про Стуса Юрій Андрухович. Він накликав на себе біду абсолютно свідомо. Інколи чомусь здається, ще Стусові просто набридло жити серед народу, в якого від українців лишилася сама назва. Еміграція була б для поета порятунком, проте, швидше за все, він і не думав про еміграцію. Як на мене, то нехай би Стус емігрував: як поет він був набагато дієвіший, ніж як громадський діяч.
В Україні тоді б лишився чудовий поет – знавець рідної мови і душі народної. Та це лише припущення.
Влада відповіла Стусові кількома нищівними ударами. Він позбувся роботи, суспільної підтримки, нарешті волі. У досить м’які й ліберальні часи правління Брежнєва влада здається згадала про славетну сталінську епоху: на Стусові був випробуваний весь арсенал залякувань і катувань.
Чому його не знищили одразу? Та для того, щоб тим, хто ще розгулював на волі, було страшно піднести голови.
Стійкість Стуса здається дивовижною. Ця людина була зроблена із криці: зігнути поета не вдалося:
Народе мій, до тебе я ще верну,
Як в смерті обернуся до життя.
Україна стала незалежною, і виникла інша крайність. Стуса зробили втіленням гордого українського духу, потягу до свободи тощо. І найгіршим було те, що “канонізацію” Стуса було зроблено тими ж самими людьми, які, власне, й вигнали поета з життя. Ці милі люди вдало перефарбувалися: такі собі хамелеони нашого часу, які чудово почуваються в затишку українського прапора.
Чи не в передчутті цієї ганьби Стус вимагав помсти? Чи не слід розуміти його поезію дещо ширше? І взагалі, що робиться з нами?
Наснилося, з розлуки наверзлося,
З морозу склякло, з туги – аж лящить.
А може, ці слова про сучасну Україну, яка намагається втримати рівновагу і в ніч на 24 серпня, жахаючись, дивиться шалені Стусові сни?
(1 votes, average: 5.00 out of 5)