За показаннями свідка… (За поезією В. Стуса)

Ким усе-таки він був: учасником подій, жертвою подій чи свідком подій? Швидше учасником і свідком, але ж ніяк не жертвою. Просто не хочеться називати геніального пое­та жертвою бодай наймогутнішого з тоталітарних режимів.

У Василя Стуса багато облич: Стус-учитель, Стус-правозахисник, Стус-учений, Стус-в’язень, Стус – легенда ук­раїнської сучасності. Але завжди, кожної миті свого життя, вік залишався Поетом. Письменник і поет Юрій Андрухович зазначив: “Стус – наш останній великий поет”.

Поетичний доробок цього видатного майстра

слова можна розглядати як свідчення про епоху, коли про сталінські табори поспішили забути й навіть уголос можна було про­мовляти слово “демократичний”, наприклад у словосполу­ченні “демократичний централізм”. Дивний то був час. Роз­стрілювати нібито перестали, але люди зникали за загад­кових обставин. Та це підгниле бундючне суспільство за­лишило спеціально для Стуса дещицю старих жахів, кри­ги, колького дроту.

Суспільство не поскупилося.

О земле втрачена, явися.

Бодай у зболеному сні, –

Так звертався до України Стус, мандруючи колами пекла. Він побачив темний бік Радянського

Союзу – цю ніч, де немає жодного просвітку. Він мріяв про Україну:

Ярій, душе. Ярій, а не ридай.

У білій стужі сонце України.

Стус опинився далеко від землі батьків. І, може, навіть завдяки цьому зміг побачити її так, як дано бачити передтечам і пророкам. Стусова Україна – це не радянська республіка, слухняним громадянам якої живеться досить непогано. Поетова Україна – це своєрідна “земля обітована”, де нарешті відпочине зболіла душа нашого народу:

Верни до мене, пам’яте моя,

Нехай на серце ляже ваготою

Моя земля з рахманною журбою…

Василь Стус не був обранцем долі. Він сам її обирав. І смерть його була доказом від протилежного. Якщо бути відвертим, то своєю смертю ця людина не довела нічого, крім вічної цінності своїх поезій. Звичайно, демократичні кола західного світу були обурені смертю видатного поета. Проте для більшості українців Стус пройшов тінню хмари по тихій воді.

Та пройшло лише кілька років, і Стус був визнаний “найкращим нашим поетом” так раптово й пиш­но, що не могло не виникнути сумнівів у відвертості тих, хто це влаштував. Колишній партапарат майже у повному складі перекочував до державних громадських установ незалежної України. І партапаратчики вирішили таким чином нарешті приборкати мертвого, але досі “незручного” Стуса. Тепер у покійного поета є все, чого тільки можна забажати: повне зібрання творів, усенародна пошана, по­чесне місце в усіх хрестоматіях та підручниках з рідної літератури, його ім’ям називають мало не пароплави…

Проте Стусовій душі, мабуть, байдуже до цього. Він там, де немає печалі та гніву:

…Бо сам собі, відринутий від болю,

Пливу за днем, за часом, за собою

В новому необжитому човні.

Я сподіваюсь, що там, де зараз душа Василя Стуса, є все, що ввижалося поетові у колимськім краї: велика ріка, яка котить хвилі в сонячному сяйві, рідні люди, яких можна бачити щодня й так довго, як забажається. А ще я сподіваюсь, що там не бракує гладенького білого паперу, на якому необов’язково писати, а можна, наприклад, робити з нього кумедні човники. А ще садок вишневий…

А втім, це вже зовсім інша історія.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5.00 out of 5)

За показаннями свідка… (За поезією В. Стуса)