Народна творчість – сукупність творчої діяльності народу, яка виявляється у різних видах мистецтва: в усній словесній поезії, музичних вокально-інструментальних творах, танцях, хороводах, сценічній грі, драмі, в народній архітектурі та найрозмаїтіших різновидах малярської, декоративно-ужиткової творчості – вишивання, різьблення, художнє ткання, писанкарство, кераміка, витинання, тощо. Поняття “Н. т.” має термінологічний відповідник – слово англійського походження “фольклор” (букв.: народні знання, народна мудрість). Воно
На означення словесного фольклору ще з минулого століття українські вчені вживали термінологічне словосполучення “усна словесність”, “народна словесність”. Радянські науковці під тиском ідеологічних настанов відмовилися від термінів “фольклор” та “словесність”, витворювали громіздкі словосполучення на зразок “усна народнопоетична творчість”.
Найдавніші
Фольклор навіть в епоху письма існує в усній формі і зберігає такі свої специфічні риси, як варіантність, традиційність, синкретизм, інтегрованість процесу творчості і виконання (т. зв. колективність творення), імпресіональність вираження змісту, отже, і стилю вислову, анонімність авторства. Літературна творчість має визначене авторство, канонічний текст, неповторність творчої індивідуальності, його стилю. У фольклорі наявний стиль жанру – стиль казки, думи, пісні, колядки чи коломийки. Фольклору властиві традиційні тропи, мотиви, композиційні прийоми, навіть “мандрівні” сюжети, теми, а то й буквальні запозичення цілих куплетів, епізодів, оповідних формул.
У літературній творчості подібне кваліфікується як плагіат, бездарне наслідування. У фольклорі один і той же твір може мати десятки варіантів, згрупованих у “версії”, якщо відміни суттєві, або в “редакції”, якщо вони незначні. Найстійкішу (найконсервативнішу) форму мають пісенні жанри, пов’язані з обрядовими діями, певними ритуалами чи гуртовим виконанням (колядки, веснянки, весільні пісні, замовляння тощо).
(1 votes, average: 5.00 out of 5)