(931 – 1003)
ГРИГОР НАРЕКАЦІ (931-1003) – вірменський поет. Григор Нарекаці народився у Васпураканській області Вірменії, у сім’ї вченого-єпископа Хосрова Андзеваці. Виховувався у Нарекському монастирі у свого двоюрідного діда – Онанія Нарекаці, якого сучасники величали “великим філософом”. Після закінчення навчання Григор Нарекаці постригся у ченці, а згодом став вардапетом ченців у тому самому монастирі.
Незабаром він уславився своїми знаннями та благочестям; уже за життя про нього складали легенди. Проте у Григора Нарекаці
Припускають, що причина крилась у причетності Григора Нарекаці до єретичних учень: його батько був підданий анафемі як єретик, а вчителі Григора Нарекаці підозрювали його у прихильності до єресі тондракійців, “не з доброї волі своєї, а з примусу католикоса”. Григор Нарекаці похований у Нарекському монастирі. Могила видатного поета-мислителя впродовж століть була місцем паломництва.
Григор Нарекаці залишив значну літературну спадщину. Сюди входять гандзи
Богородиці” “Славослів’я св. апостолам”, “Славослів’я св. Якову, єпископу Нізібійському”, “Пісні” (“Тагі”) і найзначніший твір – “Книга скорботних пісень”. Гімни, тлумачення та інші духовні твори Григора Нарекаці мало чим відрізняються від творів традиційних жанрів вірменської церковної літератури.
Проте і в них уже відчувається великий поет. Велич і геній Григора Нарекаці розкрились у його піснях, особливо у монументальній поемі – “Книзі скорботних пісень “. Як твори перехідної епохи, вони містять ще чимало від світосприйняття Середньовіччя.
Але найголовніше те, що своїми творами Григор Нарекаці намагався зруйнувати традиційні канони церковної поезії, вивести її на широкий шлях вільної творчості, поетичного натхнення.
Видатною заслугою Григора Нарекаці стала нова естетична концепція, що проявилася у творах поета. Він уперше у вірменській літературі зробив природу об’єктом поезії, і в цьому прослідковується зв’язок його естетичних уподобань із природничо-науковими поглядами вірменського вченого-енциклопедиста А. Шіракаці (VII ст.). Водночас Григор Нарекаці показав людину та її духовний світ як частину живої природи. Закономірно, змінилась і сама поетична форма.
Характеризуючи свою “Книгу скорботних пісень”, автор в епілозі зауважив: “Я зібрав матеріал, поєднав, розташував, заснував, побудував, звів, показав, установлював як чудотворення єдиносутнього предмета розгалужені глави викладу цього прекорисного твору”. Як зазначав М. Абегян, поет розглядав свій твір як єдине ціле, як твір, у якому є загальна, “наскрізна” ідея, тема, навколо якої розгалужуються всі інші підтеми.
Нові гуманістичні тенденції чітко відчуваються вже у піснях Григора Нарекаці, що продовжували найкращі традиції вірменської духовної поезії. Найпоширенішим жанром духовної пісні були шаракани – прості і витончені за формою та змістом твори, що виконувались у супроводі величної мелодії. Григор Нарекаці у своїй творчості, зокрема, у піснях, спираючись на найкращі взірці шараканів, створював пісні на нових естетично-філософських засадах. У піснях поета разом із прийомами духовної поезії використовуються прийоми, що беруть початок у народній поетиці. Тематика пісень Григора Нарекаці залишається колишньою – релігійною, що видно вже з їхніх назв – “Пісня Різдва”, “Пісня Явління”, “Пісня Воскресіння”, “Пісня Вардавара”.
Але поет, оспівуючи ці християнські свята, як зауважив М. Абегян, натомість застиглих образів-символів традиційної духовної поезії, перифраз Біблії, абстрактних висловів увів у лірику живі поетичні образи, взяті з дійсності. Пісні Григора Нарекаці натхненно оспівують красу людини та природи. Так, в одній із пісень Різдва натомість звичного вславлення цього релігійного свята ми чуємо величний гімн на честь жіночої краси, замість традиційно блідого, безтілесного й абстрагованого образу діви Марії (Богородиці) поет намагається створити образ живий, земної жінки ідеальної краси:
Коли ступає вона –
Ніби перли виблискують красою.
Ніжку переставить –
Ніби падають світла промені…
Граційно і манірно прогулюється вона.
(Підрядковий переклад.)
Створений Григором Нарекаці образ жінки ідеальної краси домінує в усій вірменській середньовічній любовній ліриці, аж до поезії Саят-Нови (XVIII ст.). Поет, надаючи образу діви Марії земних, людських рис, тим самим мовби хотів підкреслити, що немає нездоланної прірви між людиною та Богом, людським і божественним, і це давало йому можливість говорити “від усієї глибини серця” з самим Богом.
У піснях Григора Нарекаці відобразилося емоційне сприйняття поетом природи. Природа у піснях поета – невичерпне джерело натхнення. Неповторні картини живої, вічно змінюваної природи Григор Нарекаці змалював у “Пісні Вардавара”.
Захоплення величною картиною природи виражене і в таких піснях Григора Нарекаці, як “Пісня Явління”, “Пісня Воскресіння”, у яких лише релігійна кінцівка зостається даниною старій традиції.
Поема “Книга скорботних пісень” (1002) увібрала в себе все найкраще, що створила вірменська поезія попередніх епох, і разом із піснями стала початком нового етапу вірменської літератури. Поема Григора Нарекаці складається із 95 розділів, у ній понад 10 тисяч рядків. Невідомо, скільки років над нею працював автор, але завершена вона була за рік до його смерті. У жанровому плані – це лірична поема, написана змішаним віршованим розміром із переважаючими п’ятискладовими стопами. Упродовж сотень років “Книга скорботних пісень” була надзвичайно популярною, вірменський народ шанував її нарівні зі Святим Письмом.
Водночас вона була і недосяжним взірцем поетичного мистецтва для вірменських поетів багатьох поколінь.
На думку Григора Нарекаці, людина народжується цілковито чистою і доброю. Проте у цьому недосконалому та грішному світі вона потопає у гріхах і злочинах, а врятуватися може, лише покладаючи надію на Бога, прагнучи до нього, як до ідеалу. Людина, говорить поет, повинна постійно вдосконалюватися, намагатися бути схожою на Бога, щоби мати право з’єднатися, злитися з ним як зі “світлим прообразом найвищої досконалості” (М. Абегян). Порятунок людини, на думку поета, – у її вдосконаленні.
Ця гуманістична ідея і пронизує весь твір.
У “Книзі…” Григор Нарекаці перелічує свої (і взагалі людські) гріхи, і чим більше тих гріхів, тим безкінечними вони йому видаються. Незліченними зізнаннями поета у своїх (людських) вадах і гріхах мовби ще сильніше акцентується думка про “недосконалість” людини та “досконалість” Бога. Водночас у поемі велика увага приділена зображенню суперечностей поміж тілом і душею, в основі яких лежить дуалізм ідеалу та реальності. Як інші поети і мислителі Середньовіччя, Григор Нарекаці стоїть перед альтернативою: чому віддати перевагу – душі чи тілу?
При розв’язанні цього питання він не обирає шляху, продиктованого церковною догматикою. Розв’язання важкої дилеми автор знаходить у прагненні до замирення та гармонійного поєднання тіла – “витвору Божого” – і душі – “Божої благодаті”. Таке замирення, на думку поета, може відбутися знову ж таки з допомогою “Божої благодаті”, віри і прагнення до “божественної істини”.
Григор Нарекаці із великою поетичною силою стверджує право людини на життя. Усвідомлюючи неминучість смерті, поет змальовує жах смерті – найбільшу трагедію людини. Він відчайдушно благає Бога, щоб той “не прискорював прихід кінця”, не давав випити передчасно “гірку чашу смерті”. Поетична уява Григора Нарекаці справді безмежна, він бачить сатану, Страшний суд і навіть власну смерть.
Причому, описуючи свою смерть, поет говорить взагалі про загальнолюдську трагедію.
У порівнянні зі своїми піснями, Григор Нарекаці у “Книзі скорботних пісень” зробив сміливий крок уперед у художньому відображенні дійсності та людини. Вперше у вірменській поезії внутрішній світ людини став об’єктом лірики, “Книга скорботних пісень” глибоко психологічна й емоційна. У поемі розкриті найтонші відтінки стану людини: сум і радість, сумнів і віра, мрії та роздуми, екзальтація і стогін, гнів і обурення.
Свою місію як поета Григор Нарекаці образно виразив рядками із четвертого розділу:
Коли руйнівні урагани, бурі неправедності
Нагально ударять у морі житейському
По всій тілесній основі людини,
Заспокой… крилами
Книги скорботних пісень,
Що належить Тобі.
(Пер. І. Драча)
Українською мовою частину пісень із поеми Григора Нарекаці переклав І. Драч, а повний переклад “Книги трагедії” зробив М. Нестерчук.
За В. Налбандяном
(2 votes, average: 4.50 out of 5)