Морально філософські проблеми в повісті В. Распутіна “Живи й помни”

Хто ж винуватий у падінні Гуськова? Іншими словами, які співвідношення об’єктивних обставин і людської волі, яка міра відповідальності людини за свою “долю”? Це питання ніколи не знімалося в російській класичній літературі, і чаша ваг відмінювалися убік обставин життя. Вирішуючи морально-філософські проблеми, більшу знижку на суспільство робив Толстой, про значення волі людини багато говорила Лермонтов, вона стала одним з головних пунктів спотикання у Творчості Достоєвського, але саме Горький проголосив значення відповідальності

людини в нову історичну епоху, коли завданням стало не тільки “пояснити мир”, але й “змінити його”.

Традиційному “доля й воля” у повісті приділена чимало місця. Це й зрозуміло: Війна, як виняткова обставина, поставила всіх людей, верб тім числі й Гуськова, перед тим “вибором”, що повинен був зробити кожний. Сам Гуськов хотів би перекласти провину на “долю”, перед яким неспроможна “воля”.

Не випадково тому через всю повість червоною ниткою проходить слово “доля”, за якої так чіпляється Гуськов. Він не готовий. Не хоче нести відповідальності за свої вчинки, за свій злочин всіма

силами намагається прикритися “судьбою”, “долею”. “Це все війна, всі вона, – знову прийнявся він виправдуватися й заклинати”. “Андрій Гуськов розумів: доля його згорнула в тупик, виходу з якого немає. І те, що зворотної дороги для нього не існувало, звільняло Андрія від зайвих роздумів”. Небажання визнавати необхідність особистої відповідальності за свої вчинки – це один з тих “штрихів до портрета”, які розкривають червоточину в душі Гуськова й обумовлюють його злочин (дезертирство).

Критики (зокрема, А. Карелин) звертали увагу на поводження Андрія на фронті, коли, “піддаючись страху, не бачачи для себе удачі, Гуськов обережно примірявся до того, щоб його ранило, – звичайно, не сильно, не важко, не ушкодивши потрібного, – аби тільки вигадати час”.

Можна знайти в повісті Распутіна ті штрихи. Які знімають питання про “долю”, але які досить глибоко розкривають причини злочину, по – горьковски соціально історично визначаючи характер: всі роз’їдаючий індивідуалізм супроводжував, виявляється, Гуськова все життя. Мова йде про “переступання” через моральні перешкоди, що веде до здійснення формули крайнього індивідуалізму “усе дозволено” і до руйнування особистості “переступившего”.

У зображенні психології наслідків “переступання”, коли “переступивший” “себе вбив”, Распутін, як і Горький, міг обпертися на художній досвід Достоєвського.

Показуючи ж логікові руйнування особистості людини. Предавшего інтереси й ідеали народу, – як процес необоротний (без морального Воскресіння, характерного для героя Достоєвського), – Распутін іде по шляху, прокладеному Горьким. Распутін – у цьому його новаторство – пише про людину, що протиставила себе одночасно інтересам і ідеалам усього держави, усього суспільства, народу. Отже, ми підійшли до найдужчого прояву руйнування особистості “переступившего” моральні (суспільні) і ” природні” закони – до руйнування їм самої природи, її головного стимулу – продовження життя на землі.

Насамперед, це вбивство теляти на очах матері-корови. Дивно це: “корова закричала”, – коли вбивця Гуськов заніс сокиру над її дитиною. Падіння Гуськова й неможливість для нього морального “воскресіння” стають очевидними саме після цієї, високо художньої, приголомшливої, сюжетної ситуації – убивства теляти.

Крайній прояв індивідуалізму Гуськова, що свідчить про руйнування особистості, виражається, як і в горьковского Каразина, у нестримному бажанні здійснити формулу “усе дозволено” і поставити себе поза людським суспільством, “по ту сторону добра й зла”. “Зриви психіки”, як результат “біса, що оселився, уседозволеності”, фіксуються художником Распутіним у цілому ряді інших епізодів “переступання”: Гуськов крав рибу з мереж рибалок (не через нестаток, а бажання “досадити тим, хто, не в приклад йому, живе відкрито”), один раз “його раптом охопило невтримне люте бажання підпалити млин” і він ледве впорався із цим. Фінал повести неможливо осягти без долі Настены, що теж “переступила”, але зовсім інакше.

Подібна ситуація в “Злочині й покаранні”. Зовсім не випадково та обставина, що Розкольників говорить Соні: обоє “переступили”, обоє винуваті. У Настены є підстави вважати себе винуватої: вона, дійсно, на якийсь час протиставила себе людям.

Зустріч із Гуськовым і знаходження любові, який позбавлені були у важкі роки інші жінки, її односільчани, поставило її в особливе положення, у чому вона відчула себе обраницею долі. “Переступивши”, вона теж відчула – якимось краєчком свого почуття й свідомості – принадність “уседозволеності”, що поставила її в положення переваги над людьми. Таким чином, трагедія в наявності: стимул, кінцева мета “переступання” через моральні перегородки – високе почуття любові, засобу ж досягнення мети, як і в Раскольникова в романі Достоєвського, прийшли в трагічне протиріччя з метою. З одного боку, “важко, смутно”, “знобило”, з іншого боку, “просторо, оглядно”, “заманливо” – боріння в душі Настены перетворяться поступово в нестерпні страждання й загальне почуття своєї провини, свого “злочину” і переконаність у необхідності й неминучості суду над собою й “покарання”.

Наступив день закінчення війни. Але – примітно, якщо Андрій Гуськов у цей час, розійшовшись із історією, звіріє й втрачає зв’язок не тільки з людьми, але й природою, не раз ображаючи її (убивство теляти й ін.), – Настена ще гостріше почуває природу. Це останнє не випадково: почуття природи не тільки органічно поетичної, “народній” душі Настены, але також тісно гармоніює з почуттям самітності й провини перед людьми. Ідучи до своєї загибелі, Настена, разом з тим, морально “очищається”.

Правда історії й моральні закони перемагають не тільки в житті народу, але й у душі яркою, неабиякої представниці народного характеру. Фінал повести дивно органічно закінчує розвиток характерів і виражає ідею добутку. Ідея повести зводиться Распутіним у ступінь більших філософських узагальнень після того, як думка про людину – у його відношенні й до самого себе, і до народу, і природі, і самої історії – пройшла випробування не тільки в “долях” і вчинках героїв повести, але й пройшла через них, такий різний, внутрішній мир.

Випадково зведені разом “судьбою” (силою обставин) на “злочин”, вони закономірно розходяться по різних шляхах. Життя Настены в переддень смерті відрізняється більшою духовною напругою й усвідомленням. Життя Андрія наприкінці повести – як відпрацьований штамп самозбереження. “Зачувши шум на ріці, Гуськов підхопився, у мінуту зібрався, звично приводячи зимівлю в нежитловий, запущений вид, заготовлений був у нього відступний вихід…

Там, у печері, його не відшукає жодна собака”.

Але це – ще не фінал. Повість закінчується авторським повідомленням, з якого видно, що про Гуськове не говорять, не “поминають” – для нього “розпався зв’язок часів”, у нього немає майбутнього. Автор говорить про що утопилася Настене як про живий (ніде не підмінюючи ім’я словом “покійниця”): “Після похорону зібралися баби в Надьки на нехитрі поминки й сплакнули: шкода було Настену”. Цими словами, що знаменують відновилася для Настены “зв’язок часів” (традиційна для фольклору кінцівка – про пам’ять героя в століттях), закінчується повість В. Распутіна “Живи й помни”, що представляє собою по жанрі синтез соціально-філософської й соціально-психологічної повісті, – оригінальна повість, що досліджує кращі традиції російської літератури, у тому числі традиції Достоєвського й Горького


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)
Морально філософські проблеми в повісті В. Распутіна “Живи й помни”