Чому “Живи й помни”?

Її головний герой, Андрій Гуськов, до війни був славним, роботящим хлопцем, слухняним сином, надійним чоловіком. На фронт він відправлений у сорок першому році. “Поперек інших не ліз, але й за чужі спини не ховався”, – говорить про нього автор. Не із числа боязких був Андрій – воював три роки справно. Правда, умирати йому не хотілося.

А ще було присутнє величезне бажання побачити рідних, зустрітися з коханою дружиною Настеной. І вийшло так, що після важкого поранення в груди він попадає в новосибірський госпіталь, від якого до будинку

“рукою подати”. Але комісія не дає йому навіть короткої відпустки – визначає відразу на фронт. Тоді-Те й приймає солдатів необачне рішення – пробує “рвонути” без дозволу начальства в самовільну отлучку додому.

Лише загрузши в повільних військових поїздах, усвідомив Андрій, що справа пахне не гауптвахтою за самоволку, а трибуналом за дезертирство. Будь поїзд швидше, повернувся б він вчасно. І адже не за “шкіру він трясся”, а хотів побачити рідних – може бути, востаннє. Чим же обернувся його вчинок, що став вибором всього життя? І взагалі, чи було в нього право на виконання такого, нехай навіть

самого скромного, бажання – побачити дружину?

Немає. А Андрій забув про те, що не можна влаштувати собі щастя окремо від загальної долі народу. Вся ж важка щиросердечна ноша лягла на Настеку.

Автор зауважує: “…у звичаї російської баби влаштовувати своє життя лише один раз і терпіти все, що в ній випаде”. І вона терпить. Коли оголошується втікач, вона навіть провину чоловіка приймає на себе. “Безвинно, а винна”, – говорить Распутін. Настена “взяла” хрест Андрія, що поки ще смутно розуміє, чим обернеться його рішення повернутися додому. Але за цю провину він буде злісно покараний долею. І незабаром починають простежуватися жахливі наслідки відступництва, насамперед для самої людини.

Відбувається неминучий розпад, втрата особистості. І кара людини в ньому самому. Навчився Андрій від звіра, що бродив біля хатинки, вити по-вовчі й зі зловтішною мстивістю думав: “Придасться добрих людей лякати”. Пристосувався красти рибу із чужих лунок – і не від крайньої нужди, а з бажання досадити тим, хто, не в приклад йому, живе відкрито, не ховаючись, не боячись.

Потім підходить до чужому селу й убиває теляти, так і не зрозумівши, що зробив це не тільки заради м’яса, айв угоду якоїсь своєї примхи, що оселилася в ньому міцно й владно.

Так порушуються зв’язки з тим, що дорого й свято кожному: з людьми, із природою, з повагою до чужої праці й майна. Не пройшов Андрій перевірку на людяність, розпадається його душа, а Настена перетворюється в загнану істоту. Сором, що не проходить і жалить, висушує її совісну натуру. Подвійне життя крок за кроком відбирає найпростіші й потрібні радості. Уже немає сердечності, простоти й довірчості в спілкуванні з подругами, вона не може тепер не говорити, не плакати, не співати разом з людьми.

Вони по звичці приймають неї за свою, а вона їм уже чужа, стороння. Ні радості від любові, від материнства, якого так чекала, від Перемоги. До великого свята Перемоги “ніякого відношення не має. Сама остання людина має, а вона ні”. Дитина теж обернулася трагедією.

Яка доля чекає його? Як пояснити людям його поява? І чи не позбутися від нього? Виходить, що й любов-те випала Настене крадена, крадене материнство, крадена життя.

“Солодко жити, страшно жити, соромно жити”, – зауважує Распутін. Втомлений розпач затягує Настену в стрімкий вир. І в одну з ночей, коли їй не вдалося переплисти до Андрія, тому що односільчани, що насторожилися її вагітністю, стали наглядати за нею, вона, зачувши неподалік погоню, втомлена, знівечена, кидається у воду, не рятуючи Андрія, а ставлячи крапку над своєю часткою. Чиста перед миром і людьми Настена, що йдуть у води Ангари. Своєю здатністю на жертву;- прийняттям на себе, неповинну, провини чоловіка, вона втілює щирі цінності. Навіть страшний цивілізований мир не зламав неї, не озлобив анітрошки.

А от Андрій не витримав випробувань життя. Валять його моральні підвалини. І немає тепер його втечі виправдання, що він бачив у майбутній дитині. Він думав, що життя, що народилося, замінить загублену, позбавить його від болісних уколів совісті за даремно згоріле існування.

Смертю дружини й ненародженої дитини, тих, хто був Андрію доріг, чим пояснював він, виправдував своє дезертирство, карає автор героя: “Живи й помни. Живи й помни!”

Буває покарання смертю, а буває – життям. Отож Андрій змушений жити. Але жити порожнім, загнаним, що озверели.

Будь-яка смерть краще такого життя. А провина Андрія в тім, що він е лихоліття відбився від народу, людей. І Распутін жорстоко карає його за це. “Живи й помни. Живи й помни!” – звертається письменник до свого читача, щоб пам’ятали ми про те, що не можна прожити нарізно від народної долі


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Чому “Живи й помни”?