Творчість Распутіна як би виростає із Творчості Достоєвського й Горького; наш сучасник продовжує міркувати над проблемами, що мучили його великих учителів. Але у своїх добутках він прагне зрозуміти, як сьогодні звучать ці вічні проблеми.
Повість “Живи й помни” співзвучна, насамперед, “Злочину й покаранню” Достоєвського. Жагуче спростування Достоєвським того в Раскольникове, що є антигуманним і суперечить людській натурі самого героя, здійснюється в “Злочині й покаранні” не тільки через диспут “ідей”, що відповідає
Шлях героїв Распутіна до загибелі історично обумовлений і закономірний, але отут уже інша літературна традиція, відкрита Горьким, що розглядав мир не тільки з погляду рішення морально-філософських проблем, але, насамперед, з погляду перспектив соціально-історичного розвитку. І це не тільки не знімає, але досить часто включає трагічний початок у радянський роман і повість XX століття.
Сам Гуськов хотів би перекласти провину на
Распутін міг обпертися на художній досвід Достоєвського. Показуючи ж руйнування особистості людини, що предали інтереси й ідеали народу, як процес необоротний, без морального Воскресіння, Розкольників іде по шляху, прокладеному Горьким.
Тут ми підійшли до найдужчого прояву руйнування особистості преступившего моральні (суспільні) і природні закони, до руйнування їм самим природи, її головного стимулу – продовження життя на землі. Насамперед, це вбивство теляти на очах матері-корови: корова “закричала”, коли Гуськов заніс сокиру над її дитиною. Падіння героя й неможливість для нього морального відродження стають очевидними саме після цієї високомистецької, приголомшливої сюжетної ситуації – убивства теляти.
Ідею повести неможливо осягти без долі Насті, що теж “переступила”, але зовсім інакше. У критику факт самогубства Насті вже трактували, по-перше, як “вищий суд над дезертиром Андрієм Гусак-Ковым” і, по-друге, як “суд над самою собою, своєю жіночою, жіночою, людською слабістю”. У Насті є підстави вважати себе винуватої: вона, дійсно, протиставила себе людям.
Повість закінчується авторським повідомленням, що про Гуськове не говорять, “не поминають” – для нього “розпався зв’язок часів”, у нього немає майбутнього. Автор оповідає про Настю як про живий (ніде не підмінюючи ім’я “тілом” або ” покійницею”). “А Настю на четвертий день прибило до берега… За Настею відправили Ведмедика-Батрака.
Він і доставив Настю назад на човні… І зрадили Настю землі серед своїх… Після похорону зібралися баби в Надьки на нехитрі поминки й сплакнули: шкода було Настю”.
Цими словами, що знаменуютьзв’язок часів, що відновилося для Насті “,” (традиційна для фольклору кінцівка про пам’ять героя в століттях), закінчується добуток В. Распутіна, що представляє собою синтез соціально-філософської й соціально-психологічної повісті, оригінальна повість, що успадковує кращі риси російської літератури, традиції Достоєвського й Горького
(2 votes, average: 4.50 out of 5)