Трагедія дезертира Андрія Гуськова в повісті “Живи й помни”

Автор розкриває душу дезертира Андрія Гуськова. Ця людина була на війні, не раз був поранений і контужений. Але, виписавшись із госпіталю, Андрій відправився не у свою частину, а воровски пробрався в рідне Село, ставши дезертиром.

У повісті немає детективного сюжету, небагато героїв, але все це тільки підсилює наростаючий психологізм. В. Распутін спеціально в образі Андрія зображує звичайну людину із середніми розумовими й. духовними здатностями. Він не був боягузом, на фронті сумлінно виконував всі солдатські обов’язки.

“Він боявся

їхати на фронт, – говорить автор. – Усього себе, до останньої краплі й до останньої думки, він приготував для зустрічі з рідними – з батьком, матір’ю, Настеной – цим і жив, цим видужував і дихав, тільки це одне й знав… Як же назад, знову під кулі, під смерть, коли поруч, у своїй же стороні, у Сибіру? Хіба це правильно, справедливо? Йому б тільки один^-єдиний денек побувати будинку, угамувати душу – тоді він знову готовий на що завгодно”. Так, саме так хотів зробити Андрій.

Але щось зламалося в ньому, щось змінилося. Дорога виявилася довгої, він звик до думки про неможливість повернення.

Зрештою

він спалює всі мости й стає дезертиром, а значить – злочинцем. Коли Андрій виявився біля рідного будинку, він усвідомив всю низькість свого вчинку, зрозумів, що відбулося щось страшне й тепер йому все життя має бути ховатися від людей. Саме в такому ключі найбільше часто витлумачується образ головного героя. Але варто враховувати, що Андрій ще занадто молодий, щоб зробитися героїчною людиною.

Він і не збирався дезертирувати, але туга за рідним, сім’ї, рідному селу виявилася сильніше всього, і той самий день, що йому не дали для відпустки, стає фатальним.

Ця повість не тільки про те, як солдат стає дезертиром. Вона ще й про жорстокість, що руйнує силі війни, що вбиває в людині почуття, бажання. Якщо це відбувається, людина може зовсім вільно стати героєм. Якщо ні, то туга, як правило, буде сильней.

Тому Андрій Гуськов не просто зрадник, він – особистість, приречена на загибель із самого початку. Він слабшав, але чи можна його винити в слабості?

Трагедія повести підсилюється за рахунок того, що гине в ній не тільки Андрій. Слідом за собою він веде й свою молоду дружину, і ще не народженої дитини. Настена – жінка, здатна пожертвувати всім, аби тільки кохана людина залишився живий. Але чоловіка свого, незважаючи на любов до нього, вона все-таки вважає вино – ватым.

Біль її підсилює можливий осуд односільчан.

Як і її чоловік, Настена – жертва нищівної війни. Але якщо Андрія можна винити, то Настена – жертва безвинна. Вона готова прийняти на себе удар, підозри близьких, осуд сусідів, навіть покарання – все це викликає в читача безперечне співчуття. ” Війна затримала Настенино щастя, але Настена й у війну вірила, що воно буде.

От настане мир, повернеться Андрій, і все, що за ці роки зупинилося, знову рушить із місця. Інакше Настена й не представляла своє життя. Але Андрій прийшов завчасно, раніше перемоги, і все переплутав, перемішав, збив зі свого порядку – про цьому Настена не могла не догадуватися. Тепер доводилося думати не про щастя – про іншому.

А воно, налякавшись, відсунулося кудись, затьмарилося, заслонилось – ні шляхи йому, здавалося, звідти, ні надії”. Зруйновано подання про життя, а з ними й самим життям. Втративши опору в цьому вирі, Настена вибирає вир іншої: ріка забирає жінку до себе, звільняючи її від якого-небудь іншого вибору.

Валентин Распутін, гуманіст по суті, у повісті “Живи й помни” малює антигуманну природу війни, що вбиває навіть на величезній відстані.

Головний герой книги – Андрій Гуськов, “розторопний і бравий хлопець, що рано женився на Настене й проживший з нею до війни недобре-непогано чотири роки”. Але от у мирне життя російських людей безцеремонно вторгається Велика Вітчизняна війна. Разом з усією чоловічою частиною населення пішов на війну й Андрій. Ніщо не передвіщало такого дивного й незрозумілого розкладу, і от, як несподіваний удар для Настены, звістка про те, що її чоловік Андрій Гуськов – зрадник. Не кожній людині дано пережити таке горе й ганьба.

Це подія круто перевертає й міняє життя Насті Гуськовой. “…Де ти був, людина, якими іграшками ти грав, коли тобі призначили долю? Навіщо ти з нею погодився? Навіщо, не задумавшись, відітнув собі крила, саме коли вони найбільше потрібні, коли треба не поповзом, а влітку тікати від лиха?” Тепер вона перебуває під владою своїх почуттів і любові.

Загублена в глибині сільського життя, жіноча Драма витягнута й показана як живаючи картина, що всі частіше зустрічається на тлі війни.

Автор затверджує, що Настена – жертва війни і її законів. Вона не могла діяти по-іншому, не підкоряючись своїм почуттям і волі долі. Настя любить і жалує Андрія, але коли сором за людський суд над собою й над своєю майбутньою дитиною перемагає силу любові до чоловіка й життя, вона ступнула за борт човна посередині Ангари, погибнув між двох берегів – берегом чоловіка й берегом всіх російських людей.

Распутін дає читачам право судити про вчинки Андрія й Настены, виявити для себе все гарне й усвідомити все погане.

Сам же автор – добрий письменник, схильний скоріше прощати людини, чим засуджувати, тим більше засуджувати беспощад але. Він намагається надати своїм героям можливість для виправлення. Але є такі явища й події, нестерпні для навколишніх героїв людей, на осмислення яких немає в автора щиросердечних сил, а є тільки одне неприйняття.

Валентин Распутін з невичерпної для російського письменника серцевою чистотою показує жителя нашого села в самих несподіваних ситуаціях.

Шляхетність Настены зіставляється автором зі здичавілим розумом Гуськова. На прикладі того, як Андрій накидається на теля й задирає його, видно, що він втратив людський образ, повністю відійшов від людей. Настя ж намагається образумить і показати помилку свого чоловіка, але робить це люблячи, не наполягає. Автор уводить у свою повість багато міркувань про життя.

Особливо добре ми це бачимо при зустрічі Андрія й Насті. Герої нудяться своїми міркуваннями не від туги або неробства, а бажаючи зрозуміти призначення людського життя.

Великі й багатогранні образи, описувані Распутіним. Тут і типовий для сільського життя збірний образ діда Михеича й дружини його, консервативно строгої Семенівни. І образ солдата Максима Воложина, мужнього й героїчного, що не жалели сил, що сражались за Вітчизну. Багатоликий і суперечливий образ істинно російської жінки – Надьки, що залишилася однієї із трьома дітлахами.

Вона-Те й підтверджує слова Н. А. Некрасова: “..доленька російська, доленька жіноча”. І життя під час війни, і її щасливий кінець відбилися на долі сільця Атамановки.

Валентин Распутін усім, що написав, переконує нас, що в людині є світло й погасити його важко, які б не траплялися обставини. У героях В. Г. Распутіна й у ньому самому є якесь поетичне почуття, протиставлюване устояному сприйняттю життя. Додержуйтеся слів Валентина Григоровича Распутіна: “Століття живи – століття люби”.