У романі “Майстер і Маргарита” дається глибокий психологічно точний аналіз поводження героя, що переростає в моральний суд над Пілатом. Це складна, драматична фігура. Він розумний, не далекий роздумів, людських почуттів, живого жалю.
Поки Иешуа проповідує, що всі люди добрі, покуратор схильний поблажливо дивитися на це нешкідливе дивацтво. Але от мовлення зайшло про верховну владу, і Пілата простромлює гострий страх. Він ще намагається вести торг зі своєю совістю, пробує схилити Иешуа на компроміс, намагається непомітно підказати
Охоплений страхом, всесильний прокуратор втрачає залишки гордого достоїнства й викликує: “Ти думаєш, нещасний, що римський прокуратор відпустить людину говорившего те, що говорив ти? … Або ти думаєш, що я готовий зайняти твоє місце? Я твоїх думок не розділяю”. Все-таки як і в Біблії Пілат не знаходить серйозних підстав для страти булгаковського Ісуса, але верховні священнослужителі продовжують наполягати на смертному вироку
Пілат піддається ганебній малодушності розумного й майже всесильного правителя: через острах доносу, що міг погубити кар’єру,
Тут Булгаков має на увазі наступне місце з Євангелія від Матфея: “Пілат, бачачи, що ніщо не допомагає, але сум’яття збільшується, взяв води, і умив руки перед народом, і сказав: невинний я в крові Праведника Цього…”
Таким чином, цей жест символізує у романі борошна совісті Пілата, свідомість чиненого їм гріха й символічне очищення від нього. Згодом Булгаков змусить свого героя повторити цей жест у розмові з Афранием, коли Пілат буде організовувати вбивство Іуди з Кириафи. Все-таки Пілат покараний страшними борошнами совісті. “Дванадцять тисяч місяців за один місяць колись”, безсонних ночей терзається Пілат тим, що “він чогось не домовив тоді, давно, чотирнадцятого числа весняного місяця нисана”, що він не пішов “на всі, щоб урятувати від страти рішуче ні в чому не винуватого божевільного мрійника й лікаря”. “Христу немає місця на землі”, – писав А. М. Горький. І історія Иешуа Га – Ноцри й інших схожих літературних героїв лише ілюструє цю думку.
Отже, образ Иешуа Га-Ноцри багато в чому близький до розповсюдженого на рубежі XІX – XX вв. тлумаченню Ісуса Христа насамперед як ідеальної людини. М. А. Булгаков не противовоставляет свого героя Христу, а як би “конкретизує” євангельську легенду ( як він неї розуміє ), допомагаючи нам краще її осмислити
Його Христос позбавлений ореола божественної величі, і проте він викликає повагу й любов – така притягальна сила його особистості й суджень. Його смерть на хресті виглядає у романі не випадково, а цілком закономірної: він занадто добрий, занадто вільний, щоб жити в нашому гріховному світі. А, виходить, йому ні “місця на землі”. Як і його прообразу.. Булгаков відверто відходить від євангельського трактування всемогутності Бога.
По Булгакову, “править балом” на цій землі зовсім небожественна сила. Хто “князь миру цього”?
Епіграф роману адресує нас до Мефистофелю з “Фауста” Гете: … так хто ж ти, нарешті? – Я – частина тієї сили, що вічно хоче зла И вічно робить благо. Отже, булгаковський Воланд – це Мефистофель. А Мефистофель – це Сатана, не випадково ж його діалог із Творцем (“Пролог на небесах”) майже повністю збігається з аналогічним місцем у старозавітній Книзі Іова ( Іов. 1, 9 – 12 ). Однак всі тут не так просто, як здається на перший погляд.
Сатана (від гречок. “протидіючий”, “супротивник”) або диявол (від гречок. “наклепник”) з’являється як у Старому, так і в Новому Завіті, по-перше, як “начальник злих парфумів, ворог Божий і спокусник і згубник душ людських”, як скептик і цинік, підбурювач і навушник, обвинувач роду людського перед Вищим судією. По-друге, що для нас особливо важливо, і в Біблії й в “Фаустові” Гете Сатана (Мефистофель) хоча протистоїть Богу, але не на рівних підставах, не як божество або антибожество зла, але як занепалий утвір Бога й заколотний підданий його держави, що тільки й може що обертати проти Бога силу, отриману від нього ж, і проти власної волі в остаточному підсумку сприяти виконанню божого задуму – “творити добро, бажаючи людям зла”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)