“Роман “Ми” – жах перед соціалізмом, що реалізується… Цей роман – злий памфлет-утопія про царство комунізму, де всі подравнено, оскоплено…” – писав Дм. Фурманів
Нам так довго говорили про волю, що, до речі, для більшості нині перетворилася в “волю вмирати від голоду”, що замятинский роман-антиутопія знову цікава великому колу читачів. Принаймні він цікавіше пригод нескінченних суперменів або примітивних бойовиків американських і російських писак, у яких немає не тільки думок, але й літературної якості
Відомо,
Замятін був супротивником цієї тези, цінуючи в кожній людині його неповторну індивідуальність. В антиутопії перелічений до дрібних деталей механізм нівелювання індивідуальної свідомості. Це надає роману більшу глибину в порівнянні з негативними утопіями, що з’явилися в Росії в XX сторіччі
Хоча збіг багатьох мотивів, навіть конкретних деталей у романі Замятіна й негативних утопій Н. Федорова “Вечір в 2217 році, В. Брюсова “Республіка Південного хреста” дозволяє побачити в останніх безпосередніх попередників письменника в критику законів антигуманного суспільства. Державна система майбутнього, намальованого в цих добутках, виключає індивідуальні прояви особистості. У геометричному суспільстві забороняється мати незаплановані бажання, все строго регламентовано й розраховано, почуття ліквідовані, у тому числі й саме коштовне, рушійне життя, почуття любові
Багато чого в романах Замятіна й Федорова показано за допомогою тих самих конкретних деталей. Наприклад, і в тої, і в інший утопіях кожному жителеві держави видається талон на “любов” у певні дні тижня. Будь-яке відхилення від норми в замятинском Єдиній Державі фіксується з по міццю чітко налагодженої системи доносів. Незвичайність, талант, творчість – вороги порядку й піддаються знищенню.
Бунтарі виліковують шляхом хірургічного втручання. Загальне регламентоване щастя досягається загальною рівністю
Проблема щастя людства тісно зв’язана в романі з питанням про свободу особи, що має давню й неминущу традицію в російській літературі. Сучасна критика відразу побачила в романі традицію Достоєвського, провівши паралель із його темою Великого інквізитора. “Цей середньовічний єпископ, – пише один з перших дослідників Творчості Замятіна, О. Михайлов, – цей католицький пастир, породжений фантазією Івана Карамазова, залізною рукою веде людську череду до примусового щастя… Він готовий розіпнути явившегося вдруге Христа, щоб Христос не заважав людям своїми євангельськими істинами “з’єднатися нарешті всім у безперечний загальний і приголосний мурашник”.
У романі “Ми” Великий інквізитор з’являється знову – уже в образі Благодійника”.
Співзвуччя проблематики роману “Ми” із традиціями Достоєвського особливо наочно підкреслює національний контекст замятинской антиутопії. Питання про волю й щастя людини здобуває особливу актуальність на російському грунту, у країні, народ якої схильний до віри, до обожнювання не тільки ідеї, але і її носія. Цей народ не знає “золотої середини” і вічно жадає волі.
Ці два полюси російської національної свідомості знайшли відбиття в зображенні двох полярних мирів – механічного й первісний^-первісного-первісний-природно-первісного, які однаково далекі від ідеального мироустройства.
Питання про нього Замятін залишає відкритим, ілюструючи романом свій теоретичний принцип історичного розвитку суспільної структури, заснований на поданні письменника про нескінченне чергування революційного й ентропийного періодів у русі будь-якого організму, будь те молекула, людина, держава або планета. Будь-яка, гадана міцної система, така, приміром, як Єдине Держава, неминуче загине, підкоряючись закону революції. Одна з головних її рушійних сил закладена, по думці письменника, у самій структурі людського організму
Замятін спонукує нас до думки про неминущу вічність біологічних інстинктів, що є міцною гарантією збереження життя незалежно від соціальних катаклізмів. Ця тема знайде своє продовження в наступному творчості художника й завершиться в його останнім російському оповіданні “Повінь”, сюжет якого відбиває замятинский закон, що працює в романі “Ми”, але тільки переведений із соціально-філософської сфери в біологічну. Оповідання побудоване відповідно до постійної авторської антитези “живе” – “мертве”, що становить тему замятинского творчості й впливають на формування його стилю, що з’єднав у собі раціонального й ліричного початку
Ліризм у художніх творах Замятіна пояснюється його увагою до Росії, інтересом до національної специфіки народного життя. Не випадково критики відзначали ” русяві-скость” західника Замятіна. Саме любов’ю до батьківщини, а не ворожнечею до неї, як затверджували його сучасники, породжено бунтарство художника, що свідомо избрали трагічний шлях єретика, засудженого на довге нерозуміння співвітчизників
До цих спірно твердження, що прагнення до комунізму помилково.
Ідеї комунізму воістину прекрасний, тільки шлях до нього може виявитися нескінченно довгим. І в комунізм не можна пройти насильно, під диктатом партійних вождів або фінансових олігархів. “Комунізм” ситих обивателів, побудований у більшості європейських держав, така ж антиутопія, про який пише Замятін. Щирий комунізм починається не зі шлунка, а з душі. Про цьому й варто задуматися
(2 votes, average: 2.50 out of 5)