МІЗИНЧИК
Німецька народна казка Жив на світі бідний селянин. Якось увечері розпалював він вогонь у грубці, а жінка пряла. Ось він і каже: – Сумно мені, що в нас нема дітей.
У нашій хаті так тихо, а по сусідських он як гамірно та весело! – Атож, – зітхнула жінка, – якби нам хоч однісіньке, хоч завбільшки з мізинчик дитятко, і то б я була рада. Ми б його щиро любили! І трапилось так, що жінка занедужала, а через сім місяців у неї знайшовся хлопчик. Був він гарненький і здоровенький, тільки невеличкий – завбільшки з палець.
Вони й
Ти й віжок у руках не вдержиш. – Дарма, таточку, хай тільки мама запряже, а я сяду коневі у вухо і гукатиму, куди йому їхати. – Ну, гаразд, – сказав, усміхнувшися, батько, – чом не спробувати? Як настав час їхати, мати запрягла коня, посадовила Мізинчика йому в вухо, і почав малючок правувати, гукаючи: – Вйо, тпру, гаття! І все йшло у нього як слід, наче в справжнього погонича: віз їхав просто до лісу. Сталося так, що, коли Мізинчик загукав: “Гаття, гаття!”, мимо проходили двоє чужих людей. – Що воно за мана? – сказав один чоловік. – Їде віз, хтось погукує на коня, а на возі нікого не видно! – Тут щось непевне, – мовив другий. – Ходімо за цим возом і побачимо, де він зупиниться. А віз приїхав просто в ліс, якраз до того місця, де Мізинчиків батько рубав дрова.
Побачив Мізинчик батька та й гукає до нього: – Бачиш, таточку, ось я і приїхав возом! Тепер зсади мене. Батько взяв лівою рукою коня за вуздечку, а правою вийняв з конячого вуха свого синочка, і той хвацько вмостився на соломинці.
Як побачили чужі люди Мізинчика, то з подиву їм аж дух захопило. Тоді один одвів Другого трохи вбік і шепнув йому: – Слухай, це хлоп’я – справжній скарб для нас! Давай купимо його – будемо показувати по великих містах за гроші. Підійшли вони до селянина й кажуть: – Продай нам цього малючка, йому в нас добре житиметься. – Ні, – відповів батько, – це мій любий синочок, я не продам його ні за які гроші в світі.
А Мізинчик, почувши, що його хочуть купити, виліз по одежі на плече батькові й шепоче йому на вухо: – Тату, віддай мене їм, я все одно вернуся до вас. І батько продав його тим двом незнайомцям за добрі гроші. – Де тебе посадити? – запитали вони малого. – Посадіть мене собі на бриль, там я гулятиму собі та довкола поглядатиму. Я не впаду відтіль, не бійтесь. Так вони й зробили. Мізинчик попрощався з батьком, і рушили в дорогу. Йшли вони, поки стало вечоріти, а тоді хлоп’я каже: – Зсадіть мене на землю, мені треба надвір. – Е, залишайся там, – відказав той, на чийому брилі він сидів. – Нічого мені не станеться.
Адже буває, що й пташка на бриль капку впустить. – Ні, – сказав Мізинчик, – так не годиться, я знаю. Зсадіть мене швиденько додолу. Чоловік зняв з голови бриля і посадив малятко на полі край дороги. А воно стрибнуло поміж груддям сюди-туди, знайшло мишачу нірку і шасть у неї. – Бувайте здорові, панове, йдіть тепер додому без мене! – гукнуло воно й засміялося.
Ті підбігли до нірки, почали штрикати в неї паличкою, та дарма: Мізинчик залазив усе глибше й глибше, і коли вже зовсім смерклося, мусили чужинці, сердиті, з порожніми гаманцями, йти додому без нього. А Мізинчик, як помітив, що ті вже пішли, видряпався з нірки. “В полі вже темно, – подумав він, – і поночі йти страшно, ще в’язи скручу або ногу зламаю”. На щастя, він знайшов порожню равликову шкаралупку. – От добре, – сказав малюк, – маю де спокійно переночувати, – і вліз туди. Тільки був задрімав, аж чує – йдуть якісь двоє, і один каже: – Як би це нам у багатого попа гроші вкрасти? – Я вас навчу! – гукнув Мізинчик. – Що це? – перелякався злодій. – Наче хтось озвався!
Обидва стали й прислухались. А Мізинчик до них знову: – Візьміть мене з собою, я вам поможу! – А де ж ти? – Шукайте на землі, де чуєте голос, – відповів він. Нарешті злодії знайшли його і підняли. – Ах ти ж, горобчику, як же ти нам поможеш? – запитали вони. – А так, – відказав він. – Я пролізу між гратами до попівської комори і подаватиму вам надвір усе, що захочете. – Гаразд,- сказали вони, – побачимо, що з цього вийде. Ось прийшли до попівського дому, Мізинчик заліз до комори та як закричить на все горло: – Чи ви хочете забрати все, що тут є? Злодії полякалися і кажуть тихенько: – Та не кричи так, а то почують! Але Мізинчик, ніби не зрозумів, кричить знову: – Ну що вам подавати?
Все, що тут є? Той крик розбудив наймичку, що спала в комірчині. Вона підвелася в ліжку й стала прислухатися. А злодії з переляку відбігли далеченько, та скоро оговталися.
Вони подумали: “Це малюк хоче нас подражнити”. Вернулися і шепочуть йому: – Годі жартувати, подавай, що там є. Та Мізинчик знову закричав, скільки було голосу: – Я вам усе подам, тільки руки наставляйте! Тепер наймичка розчула все як слід, схопилася з ліжка та до дверей. Злодії дременули навтікача, наче за ними сто вовків гналось, а наймичка, нікого не побачивши, пішла засвітити світло.
Поки вона вернулась із свічкою, Мізинчик вибрався непомітно з комори й шмигнув у повітку на сіно. А наймичка обшукала всі закутки і, не знайшовши нікого, лягла знову спати, певна, що це їй просто примарилось. Тим часом Мізинчик, умостившись гарненько в сіні, вирішив поспати до ранку, а тоді вже вернутися додому, до тата й мами. Але йому судилося ще натерпітись біди. Авжеж!
Чимало є на світі горя й лиха! Коли розвиднілось, наймичка встала нагодувати худобу. Найперше вона пішла в повітку, взяла оберемок сіна, а з сіном захопила й бідного Мізинчика.
Він так міцно спав, що й не чув, як його несли з сіном, і прокинувся лише тоді, коли опинився у роті в корови. – Ой лихо! – скрикнув Мізинчик, – Як же я потрапив у цю сукновальню? – Але швидко здогадався, де він, і став берегтися, щоб не потрапити корові в зуби, бо тоді пропав би. Нарешті йому пощастило прослизнути разом із пережованим сіном у шлунок. – У цій кімнаті забули зробити віконце, – сказав він, – сюди й сонечко не заглядає, і світла не засвітиш. І взагалі помешкання Мізинчику не сподобалось, а тут іще в двері напихалося дедалі більше сіна, і бідоласі стало вже зовсім тісно. Нарешті його взяв страх, і він почав щосили кричати: – Досить мені сіна! Досить мені сіна! А наймичка саме доїла корову.
Почувши, що хтось кричить, а не видно нікого, та ще й кричить тим самим голосом, що й уночі кричало, вона так злякалася, що впала з ослінчика й розлила молоко. А тоді схопилась і щодуху побігла до господаря, репетуючи: – Ой лишенько, панотче, наша корова заговорила! – Чи ти не з’їхала з глузду? – мовив піп, а проте сам пішов до хліва подивитися, що там таке сталося. Та ледве він ступив на поріг, як Мізинчик закричав знову: – Досить мені сіна! Досить мені сіна!
Тепер уже й сам піп злякався – подумав, що в корову вселився злий дух, а тому звелів її зарізати. Корову зарізали, а шлунок, де сидів Мізинчик, викинули на смітник. Мізинчик добре намучився, шукаючи виходу, та коли врешті йому пощастило вистромити голову, його спіткало нове лихо: біг мимо голодний вовк, ухопив шлунок і враз проковтнув його. Але Мізинчик і тут не розгубився. “Нічого, – подумав він, – якось домовлюся з вовком”. І гукнув з вовчого черева: – Вовчику любенький, я знаю одне місце, де тобі можна добряче поживитись! – А де ж це? – спитав вовк. – В отакій і отакій хаті, там є і пироги, й сало, й ковбаса, їж, хоч лусни, тільки треба залізти крізь дірку, в яку помиї виливають. І точнісінько описав вовкові батькову хату.
Вовка не треба було вмовляти: тієї ж ночі проліз він діркою на кухню, тоді до комори і нажерся так, що мало не луснув. Тоді хотів утекти, але від їжі боки йому так розперло, що він уже не міг пролізти назад тим самим лазом. Цього й сподівався Мізинчик. Одразу він зчинив страшенний галас у вовчому череві. – Ану замовкни! – крикнув вовк. – А то людей побудиш! – Еге, ти нажерся, то хай і я повеселюся, – відповів Мізинчик і знову зарепетував щосили. Від галасу прокинулися батько й мати, прибігли до комори і зазирнули в щілину.
Як побачили вони, що там вовчисько, то батько побіг одразу по сокиру, а мати по косу. – Стань за мною, – сказав батько матері, увійшовши до комори, – коли я його рубону і не вб’ю, ти косою розпанахай йому черево. Почув Мізинчик батьків голос і гукнув: – Таточку, це я тут, я у вовчому череві! Батько як почув, то страшенно зрадів: – Слава Богу, наша люба дитина знайшлась. І він звелів жінці поставити косу, щоб не поранити синка.
А тоді замахнувся та як рубоне вовка по голові – так той і покотився. Потім принесли ножа й ножиці, розпороли вовкові черево і витягли малюка. – Ох, – сказав батько, – як же ми потерпали за тебе! – Еге, таточку, і я чимало набрався лиха в світі. Добре, хоч зараз на вільне повітря потрапив. – А де ж ти досі тинявся? – Ох, татусю, побував я і в мишачій норі, і в коров’ячому шлункові, і в вовчому череві.
Тепер я від вас нікуди й на крок не ступлю. – А ми більш не продамо тебе ні за які скарби в світі, – сказали батько й мати, цілуючи й пригортаючи свого любого Мізинчика. Дали йому їсти й пити і справили нове вбрання, бо старе геть зносилося в мандрах.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)