Михайло Костянтинович Зеров (Орест-псевдонім, яким підписував свої твори) народився 1901 р. у Зіньковї на Полтавщині, в родині педагога. Був на одинадцять років молодшим від свого брата Миколи Зерова. Крім двох відомих у майбутньому поетів, у сім’ї було ще три сини (двоє стали вченими в галузі природничих наук) і три дочки. М. Орест закінчив Київський інститут народної освіти, вчителював. З 1924 р. жив у Києві.
Ще замолоду цікавився східною, передовсім індійською, філософією, буддизмом, що відбилося в настроях його поезії. За життя в Україні оригінальних
Під час війни потрапив у полон, опинився у Вінниці, потім у Львові, далі в таборі біженців у баварському місті Авгсбурзі.
По війні, у січні 1946 р. в цьому місті відбулася конференція МУРу. Роки існування МУРу, його організаційна та видавнича діяльність, ідеологія та літературні дискусії, нарешті, його розкол і розпад (1949) належать до найбільш плідних, інтелектуально напружених періодів української літературної історії нашого століття. До розпаду
Не менш важливим фактором було й те, що в кінці 40-х багато хто з табірних колег-літераторів і колишніх учасників МУРу роз’їхалися, попрямувавши здебільшого до США й Канади. М. Орест лишився в Німеччині, жив самотньо й бідно, видавав поетичні книжки зовсім малими тиражами, здебільшого на пожертви меценатів та друзів. Заробляв перекладами, займався редакторською роботою, підготував до друку твори М. Зерова (брата) “Sonnetari’um” (1948), “Catalepton” (1952), “Corollarium” (1958), поезії П. Филиповича, збірник спогадів про “неокласиків” “Безсмертні” (1963).
У 1963 р. М. Орест помер у тому ж таки Авгсбурзі. Нащадків у нього не залишилося. Архів письменника зберігається у Вільній українській академії наук у Нью-Йорку.
М. Орест – автор п’яти поетичних книжок. Перша – “Луни літ” (1944) видана в “Українському видавництві” (Львів-Краків); друга – “Душа і доля” (Авгсбург, 1946); інші – “Держава слова” та “Гість і господа” (обидві – у Філадельфії, 1952). Останню, посмертну збірку “Пізні вруна” (Мюнхен, 1965) підготував І. Качуровський.
Не менш важлива частина його спадку – переклади, які робив з німецької, французької, англійської, італійської, іспанської, португальської, польської та російської мов, мав рафінований смак здебільшого при доборі творів і вишукану культуру слова. Вдавався до поезії, рідше – прози. Серед його поетичних перекладів – чимало шедеврів. Крім того, вибір імен і творів може служити ключем до розуміння оригінальної спадщини самого поета.
Переклади М. Ореста не були холодно-об’єктивним відтворенням оригіналу, а за повної точності становили акт творчості, який збагачував українське мистецтво слова, розкривав його мовні, інтелектуальні та естетичні можливості.
Навіть побіжно переглянувши п’ять поетичних книжок М. Ореста, можна помітити безперечну єдність стилю і естетики. А за стилем побачити обриси раціонально побудованого інтелектуального світу. Не випадково автор так ретельно укладав свої збірки не за хронологічним, а логічним порядком.
Дві перші – “Луни літ” та “Душа і доля” – складаються переважно з віршів, писаних у тридцяті роки в Україні. В еміграції поет розмістив їх за циклами, додавши частину нових. Тут розгортаються поліфонічно дві теми. Одну можна б означити заголовком першого циклу -“Anima Errans”,- світ зболеної душі поета. Тиша, самотність, порожнеча, осінь, холод, зима, нерухомість, горе – реалії його творів.
Майже жодних історичних паралелей. Здається, поет перебуває у самодостатньому світі своєї душі. А вона з відомих тільки їй причин така самотня й нещасна.
Поетичний зір бачить довкола себе лише невтішне. Але, поглянувши на дати під віршами – 1934, 1937, 1938, 1939, легко збагнути, чому поет помічає тільки “голе і пустельне поле”, чому думає, що “владарем світу є зло”, чому говорить:
Прийдешнє – пуща, в пітьмі вся німа;
Стежки слова, та слів у ній нема.
Ти йдеш: навколо тьма і тьма.
Одне ти знаєш: тиха і смутна
Тебе по той бік пущі жде труна.
Жахлива й німа пуща контрастує із світлим і гармонійним лісом, який і становить другу, справді центральну тему перших збірок М. Ореста. Досить швидко з’ясовується, що це улюблений образ поета. Орест любить і вміє описувати ліс, передавати його кольори і звуки, його мальовничість. Нарешті, настрій поета – у стані спокійної радості споглядання живої природи.
Голос природи звучить хорально, це – поезія липневих вечорів, неспопеляючого тепла. Замість “білини й холоду” з’являється голубе і зелене, замість зими – літо. Якщо в інших віршах йшлося про смерть, то тут – про красу, воскресіння і безсмертя.
Це лірика спокою, статики, яка може бути не менш вражаючою за рух і динаміку.
“О люди, прийдіть, поклоніться лісам!” – закликає М. Орест, і поступово з’ясовується, що для нього ліс – не просто частка природи, а знак цілком послідовної та всеохопної філософії, яку поет розкриває перед читачами-не-офітами. Він виробив цю філософію в тридцятих роках і сповідував її аж до смерті.
“Душі дерев близька душа моя…”,- пише М. Орест, сприймаючи і малюючи ліс як божественну, одухотворену субстанцію. Ліс – це свобода, дух, вічність. Це – навіть любов (“Любові геній Живе в деревах…”).
Це, звичайно, найбільший і найвеличніший храм.
Ще Ф. Шіллер писав, що в “сентиментальній поезії” природа тільки привід для зізнання, мова ж про душу поета. Малася на увазі не просто природа, а весь реальний світ, а під сентиментальною поезією розумілася загалом лірика новітнього часу.
Вкрай заманливо поряд з Георге й Рільке назвати М. Ореста одним із пізніх європейських символістів. І в цьому сенсі вони всі представляють “велику добу” європейської поезії. Однак у поетичній практиці символізм М. Ореста розмитий, неабсолютний. Він передбачає езотеричну мову, але без тієї широти, аж до довільності витлумачень і асоціацій, що у “класичному”, автентичному символізмі.
“Той світ, який. М. Орест-поет ревно боронив, як святиню, мав назву неокласицизму. На еміграції він уважав себе продовжувачем справи “неокласиків” і дуже багато зробив для збереження й популяризації їхньої спадщини”,- писав І. Кошелівець у спогадах про поета, якими відкривається книжка “Безсмертні”. Однак лінію спадкоємності “неокласики – Орест” можна сприймати в досить широкому охопленні тому, що неокласики не створили єдиної для всіх, цілісної естетичної системи, і тому, що в М. Ореста за видимою усталеністю стилю й вивіреністю голосу криються внутрішні конфлікти між об’єктивним і суб’єктивним, між вічністю істини і поривом душі, між спокоєм і рухом, між класичним і символічним.
Звичайно, він був майстром, віртуозом класичних форм, умів бути стримано-холодним у почуттях і статично-пластичним в описах, правда, на відміну від Леконта де Ліля чи Миколи Зерова, не захоплювався античністю і не опрацьовував її алегорій. Як належиться класицистові, він прагнув осягати і втілювати вічну, трансцендентну суть світу. До постійного поглиблення та різночитання надавався той же його улюблений образ-символ лісу. Навіть батьківщина бачиться здалеку в одному ностальгічному спогаді про рідні ліси, де колись відбувалося становлення поета:
Ліси прилеглі (вівтарі шумливі Нерукотворної краси) науку Душі моєї гідно довершили…
Душа колись втратить тілесну оболонку, але й попіл він хотів би бачити розвіяним саме над рідними лісами навколо міста молодості та берегах вічної ріки.
Центральним для поета є, на думку Державина, мотив Грааля, за яким – “ідея обраності й осяяння”. Цей мотив близький Томасу Стернзу Еліоту і його трагічним пошукам ідеалу, втіленого в священній чаші Христа. Дорога до ідеалу здається М. Орестові наївно простою:
Оподаль від людей, злочинства і пороку Плекай душевний мир і тишину глибоку – І чисті помисли, посталі в тишині, Надійно проростуть у нетутешні дні.
Для Еліота, автора “Безплідної землі”, герой якої так само шукає священний Грааль, а знаходить лише уламки цивілізації і культури, і навіть для Еліота періоду врівноважених “Чотирьох квартетів” “чистих помислів” надто мало. Незважаючи на свій особистий печальний досвід, М. Орест все ж оптиміст у тому сенсі, що значно більше за нього вірить у несхитну цілісність духу. Він оптиміст тому, що задовольняється безсмертям душі й природи, яка бачиться йому “лісом вічності”, куди білим голубом по смерті тіла полетить його дух. Однак апокаліптичні видіння модерністичної літератури і сучасної доби торкають М. Ореста, його душу мучать і терзають темні примари, виривається з серця поета похмуре “Загине світ!”, а, полемізуючи з Федором Тютчевим (“Счастлив, кто посетил сей мир В его минуты роковые”), він пише у вірші “2 жовтня 1943 p.”:
Нещасний той, хто світ земний одвідав В його фатальні, демонічні дні.
Та все ж естетично і навіть світоглядно епоха найближчих і найталановитіших сучасників – Еліота і Павнда (Еліот помер в 1965, а Павнд – в 1973) – не його епоха, Орест живе десь ближче до Вільяма Балтера Єйтса, у хронологічно паралельному, але іншому світі.
Третя і четверта книжки Ореста “Держава слова” та “Гість і господа” увібрали як вірші 30-х років, збережені лише в пам’яті поета і заново переписані в 40-х, так і багато нових творів. Поет не випадково поділив усіх їх на дві книжки. У першій він вирішив дати формулу своєї естетики, в другій уклав інтимну лірику, в якій відходив і від класицизму, і від символізму.
У вірші “Душа і доля” М. Орест написав:
Порив, що ним живе душа моя,
В слова магічні замикаю я…
Тут і кредо емоційного самообмеження, І характеристика інструменту – “магія слова”. Про це натяк кількома рядками далі – “слова магічні” мають відобразити духовне -“ліс вічності”.
Якщо раніше ця тема у М. Ореста звучала принагідно, то центральним циклом збірки “Держава слова” є Ars poetica – здебільшого полеміка з естетичними засадами Є. Маланюка (та іншими, хто такі ж принципи сповідував). У відповідь на його вірш з тією ж назвою Маланюк проголошував:
То не поет, хто лиш невпинно
Дзюркоче про добро і зло.
Поет – мотор! Поет – турбіна!..
Поет – механік людських мас…
М. Орест саме був тим, хто писав про “добро і зло” і вважав вірш моральною проповіддю. У своїй третій книжці він здекларував моральну заглибленість поезії як її головну
Засаду:
Отже, спитати я важуся; як поза злом і добром ви
Хочете вежі звести і розгорнути свій чин?
В сферу, овіяну чим, пориває мотор ваш невпинний?
Води які, о скажіть, вашу турбіну женуть?
Здається, весь цикл присвячений ролі слова, як і неквапливі гекзаметри поета. Він стверджує, що митець повинен дотримуватися єдності стилю, що слова мають свою природу і, щоб бути співцем, її слід пізнати. М. Орест обстоює висоту лексики поезії взагалі і власної мови зокрема: “Мислі й чуття небуденні створили для себе на вираз Теж небуденні слова”, суворість, “строгість ліній”. (Йому близька думка Миколи Зерова: “Класична пластика і контур строгий, І логіки залізна течія…”).
Нарешті, М. Орест наголошує: “…чинити Образам, як і словам, строгий належить добір”.
У творі-маніфесті “Поетична мова” митець говорить про джерела поезії і її мови і чи не вперше в українській ліриці так свідомо і відкрито заперечує народні джерела:
Але з народних пісень форм і окрас не вживай.
Він висловлює ще одну важливу ідею своєї естетики:
Мужньо скажімо: майстерність і мудрість не нашого краю
Гідні того, щоб їх учнями стали мистці.
Орест не випадково говорить про мужність, адже заклик до Європи традиційно асоціювався і асоціюється з відмовою од чогось свого, самобутньо-національного, тобто народного. М. Орест має на увазі іншу формулу національного:
Національне – це значить велике, духово достойне…
Естетичне кредо поета передбачає певну ієрархію. “Магічне слово” містить одночасно красу, мораль, нарешті істину. (“Все, де високий артизм, Є і значливість ідеї”)
М. Орест належить до досить давньої традиції європейської поезії, котра вважала, що слово покликане нести не лише моральні закони, а й інтелектуальну ідею:
“Є мислі ароматні наче квіти,-
І аромати Є ментальні…”
Такою живою і пластичною йому бачиться поетична ідея.
Ще один постулат, священний для М. Ореста: поезія є тайнопис. Якщо “держава слова” передбачає певну специфічну мову, то її причина передовсім лежить утому, що сам світ є загадкою.
Дивною в цій нестандартній для української літератури естетичній концепції може видатися ідея про існування надчасових, надісторичних істин мистецтва:
Співіснування мистецтва з добою є річ безсумнівна.
Але залежність пряму око не знайде тонке.
Але що пишеш ти в першім столітті чи то у двадцятім,
В суті і з себе само важить найменше, повір!
Не випадково весь цикл за розміром гекзаметричний і завершується зверненням до Орфея й уславленням магії слова.
Теорії поетичного слова і артистизму відповідає реальне творення відповідних жанрів, форм і словника. М. Орест може бути різним – символістично-езотеричним і класично пишномовним, навіть помпезним, часом солодко-кокетливим. У деяких віршах, присвячених Києву і Львову, містам взагалі, втраченій батьківщині, піднесеність цілком заморожує чуття.
А в останніх збірках навіть вірші про ліс відзначаються певною надмірністю власних стильових засобів.
М. Орест, як і Бодлер, зробив поетом себе сам. Його вірші не писалися спонтанно, а шліфувалися. І формою, і змістом. Він заперечував спонтанність. Спочатку народжувалась ідея, потім робота над формою давала бажаний результат. Він запозичував форму з різних поетичних культур – античної, романської, германської, східної, але його алкеєві строфи, терцини, газелі, рубаї звучать українською мовою органічно й природно.
У запровадженні орієнтальних форм до національної поезії він перший, його александрійський вірш звучить не гірше за бодлерівський, гекзаметри й пентаметри поважні, але не важкі.
У “Державі слова” несподівано знаходимо декілька ніжних і зовсім простих віршів про любов, про яку в попередніх двох книжках поет писав цілком абстрактно. Отже, так і не вдалося стримати свої пориви душі. Він склав старі та нові інтимні ліричні поезії в книжку. Це здебільшого виявилася песимістична, меланхолійна лірика нових відчуттів поета. Ностальгія, самотність, бездомність, спогади про втрачене і минуле, “постаріле серце”, останнє тепло, втома, “кінець доріг”, плин часу і років – ось про що думає і пише в той час М. Орест.
З’являються зовсім нові, не символічні і не класицистичні пейзажі.
Через десять років ті ж теми зазвучать у “Пізніх врунах”, де знову є вірші 40-х, 50-х і 60-х років, а з них багато про “душу”. І не лише про загальну світову душу, а про одну-єдину, свою власну. На фоні екзистенціальної лірики “лісу” зовсім мало. І про слова вже все сказано. Але дотепер мучать спогади минулого – тюремні спогади.
З них виростають різноманітні химери безсоння, як от “Гість”. Із філософських страхів на першому місці – “жах тілесності” і “жах досконалості”. Світ віри все більше перетворюється на світ сумнівів.
Поезія М. Ореста з її європейською, універсальною семантикою та глобальними філософськими запитаннями й пошуками збагатила естетичні й інтелектуальні можливості української літератури в XX ст. Вона належить до тих явищ, котрі виходять за рамки тільки локально-національних культурних процесів і є частиною світового літературного руху.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)