Михайло Москаленко (Київ)

З-поміж багатьох визначень поезії, які постали впродовж усіх віків європейської цивілізації, від античних часів до наших днів, не зайвим буде звернутися до дефініції, що належить Федеріко Гарсії Лорці. В його творчій спадщині таких визначень є декілька, та я зупинюся на двох із них. В одному з інтерв’ю 1933 року він сказав так: “Колись мене запитали, що таке поезія…

Я відповів: “Поезія? Це, звичайно, поєднання тих слів, що їх нікому й на думку не спало поставити поруч, а проте їхнє зближення породжує щось подібне до таємниці; і чим частіше

їх вимовляєш, тим більше чару вони навіюють.” Згодом, у 1936 році поет висловився дещо інакше: “Поезія – це те, що блукає вулицями. Чи то віддаляється від нас, чи то переходить на наш бік. Усі на світі речі мають свою таємницю, а поезія – це таємниця всіх речей…

Поезію я розглядаю не як абстракцію, а як реально існуючу річ, – ось вона щойно пройшла поруч зі мною. Всі герої моїх віршів реально існували. Найважливіше – це знайти поетичний ключ. Інколи ти цього не чекаєш, і раптом – раз! – повертається ключ, і вірш постає у своїй блискучій формі.”

Поетичний світ Марти Тарнавської, сам по собі

досить віддалений від лоркіанського космосу, дає всі підстави для свого сприймання та осмислення саме в “олюднених” категоріях, що їх запропонував великий андалузець. Що ж до повороту ключа, то український читач, поціновувач віршів Марти Тарнавської, не може не згадати магічних ключів іншого поета, молодшого сучасника Лорки і автора “Елегії про ключі від кохання” – Богдана-Ігоря Антонича: йому поетеса, без сумніву, багато чим творчо завдячує (як, втім, і кільком іншим визначним поетам XX століття, серед них – Р. М. Рільке, Ю. Тувімові, Сільвії Плат, і, звичайно, Лесі Українці Та Іванові Франкові). “Ключі до незбагненних таємниць” вона знаходить у “теплі простої людської любові” (вірш “Еротика”), тобто не в абстрактних сферах, а в царині земного людського існування. (В цьому ж ряду стоїть і її “Балада про срібний ключик” – ключ до скарбів світової поезії та культури).

Провідні мотиви поезії Марти Тарнавської засвідчують її нахил до поезії всеохопної, поезії цілісного переживання світових реальностей. Свого часу Григорій Костюк, Ростислав Єндик, Леонід Рудницький та інші критики, аналізуючи дві перші книжки Марти Тарнавської, цілком справедливо наголошували на філософічному звучанні її поезії, – що, зауважу, аж ніяк не слід трактувати як данину схематичному розумуванню чи самодостатньому інтелектуалізмові. Навпаки, поетичне слово Марти Тарнавської свіже й первородне, воно є прозорим виразом вкрай органічних ліричних первнів. Іншими словами, скільки-небудь заглиблене прочитання цих віршів дає підстави говорити про безсумнівну гармонію світоглядно-філософської зосередженості – з досвідом, сказати б, почуттєво-емоційним; про врівноваженість і вивіреність поетичної рефлексії над (і понад) часом та його проминанням, з одного боку, – і цінностями не те, щоб позачасовими, а, хочеться вірити, часові не підвладними – з другого. Тобто оця навдивовижу тактовна й виважена ціннісна зорієнтованість поезії Марти Тарнавської провадить до тієї межі, за якою починається те, що вкрай спокусливим було б потрактувати як царину індивідуального, притаманного Марті Тарнавській поетичного архетипу.

Можна було б потрактувати – якби не наше знання української історії.

Про що, власне, йдеться? Справа в тому, що крізь особистий – “людський”, “біографічний”, “екзильний” досвід Марти Тарнавської, як і досвід поетичний, у вкрай специфічний спосіб, певними своїми гранями прозирає те, що Юнг назвав “колективним підсвідомим”, – але це підсвідоме є прямим похідним від українського історичного катастрофізму. Маю на увазі, певна річ, не лише ті поезії, імпульс яким дав, наприклад, епістолярій Лесі Українки (вірш “Читаючи Лесине листування”), або полтавський краєвид – місце однієї з вирішальних катастроф української історії, де достигає “золота пшениця… анахронізм двадцятого століття – живий тріумф останньої з імперій” (вірш “Vae victis”, 1974 р.), – але й твори, в яких ідеться про каліфорнійський землетрус (вірш “Землетрус”), чи про перші кроки поетеси – вимушеної емігрантки – в Новому Світі ( “Американський триптих”), чи про друзів, розкиданих по світах, чи про першотравневий парад у Києві, наскрізь просякнутому чорнобильською радіяцією, – словом, скрізь, і в найболючіших фактах, і в найінтимніших рефлексіях, і в найбуденніших речах відчитується те, що і автор, і його читачі є нічим іншим, як прямими похідними великої української катастрофи, або, як уточнив би історик, – нескінченної низки катастроф нашої землі і нашого народу.

В поетичному світі Марти Тарнавської зримо або незримо присутнє те, про що автор “Слова о полку Ігоревім” коротко мовив: “жени руськия восплакашась,” – плач над тим, що сталося і що стається щомиті, – але, за нечисленними винятками (такими, як “Слово про полк ілюзій” – або вже названий вірш “Vae victis”: без нього, як на мене, жодна антологія української поезії нашої доби не може вважатися повноцінною), – існує вже не як поетична тема, не як матеріал, навіть не як емоційне тло трагедії, а як сама серцевина поетичного буття Марти Тарнавської – частка великого “колективного підсвідомого” України. Поетеса чудово відчуває, що в цій сфері всяка декларативність, усяка риторика, всякий пафос не те, що не діють – вони просто-таки зайві. Глибинне і зовнішнє в поезії Марти Тарнавської перебувають, сказати б, водночас і в свідомому, і в підсвідомому, стихійному і художньо мотивованому співвіднесенні.

До провідних мотивів поезії Марти Тарнавської належить “похвала ілюзії”. Втім, “ілюзія” поетеси – один із синонімів поетичної реальності, яка є далеко не тільки дійовим інструментом “олюднення” світу. “Ілюзія” в контексті всього поетичного доробку Марти Тарнавської – це той по-своєму реальний першоелемент людського буття, який, перебуваючи між людиною та мовчазним космічним безмежжям (а наука дала нам більше ніж досить доказів “закиненості” і, можливо, самотності людського роду в універсумі, у світі нескінченно великих і так само нескінченно малих величин), – дарує людині своєрідну точку духовного опертя, вділяючи їй сил не зламатися ні перед лицем безкрайнього та байдужого до неї космосу, ані в контексті нашої жахної або й просто вбивчої для всякого нормального українця багатовікової історії. Те, що поетеса скромно називає “ілюзією”, в багатьох випадках прочитується як наріжний камінь її неголосного й непоказного, а проте незмінного й самовідданого стоїцизму, її багатолітньої невтомної патріотичної праці в різних царинах (відсилаю зацікавленого читача до Автобібліографії Марти Тарнавської: Філадельфія, вид-во “Мости”, 1998; я ж, зі зрозумілих причин, обмежуюся тут лише найнеобхіднішими заувагами про її поезію).

Ні спокійне знання про оманливість та зрадливість весни (і календарної, і весни людського життя), ні тверезий скептицизм людини, добре обізнаної з тим, що трапилося з Європою, і, зокрема, з Україною в ХХ столітті, не стали на заваді активній творчій та науковій діяльності авторки Тихих розмов з вічністю. Поезія Марти Тарнавської – це передусім органічна й мистецьки довершена кристалізація її багатовимірного духовного та життєвого досвіду, плідний підсумок її творчих устремлінь. Без жодного сумніву, вперше подана українському читачеві, як цілість, – втім цілість виразно структурована, – ця поезія не лишить байдужими українських читачів – чи то в Україні, чи то поза Україною сущих.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

alt

Дізнайтесь вартість своєї роботи

Безкоштовна оцінка замовлення!

Оцінимо за півгодини!

Михайло Москаленко (Київ)