Медитація (лат. meditatio – роздум) – жанр ліричної поезії, в якому автор розмірковує над проблемами онтологічного, екзистенціального і т. п. гатунку, здебільшого схиляючись до філософських узагальнень. М. – різновид феноменологічного метажанру. Їй найбільш властива така форма виявлення авторської свідомості, як суб’єктивований ліричний герой. Основні опозиції медитативної лірики – “людина і суспільство”, “людина – людина”, “людина – особистість”, колізії морального характеру. Вона часто виступає як “контекст
Звідси в медитативних віршах – інтонації-роздуми. Взагалі поети в медитативній ліриці більше спрямовані вглиб (інтравертивні), всередину осмислюваного явища, ніж назовні. Вони сприймають час як категорію духовну, історію душі, нерідко час ніби
Нехай горить вогонь. Нехай горить. Хай почекає час, аби в безчассі
Я вдруге міг постати…
(В. Стус).
М. спостерігалася в ліриці Лазаря Барановича, Г. Сковороди, особливо в поетів-романтиків Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки, символістів початку XX ст. П. Тичини, > М. Рильського, М. Зерова, Є. Плужника, В. Свідзинського, Б.-І. Антонича, Л. Талалая та багатьох інших.
У сюжетному аспекті М. – це потік свідомості, який спрямовується прагненням розібратися в собі, в людях, у якомусь життєвому явищі (В. Стус “Палімпсести”). Може виявлятись у власне М., у формі своєрідних психологічних етюдів з місткою кінцівкою (Л.
Первомайський), нерідко репрезентує елегійні роздуми чи своєрідні пейзажні замальовки, що утворюють паралель з внутрішнім життям людини та ін.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)