Марина Цвєтаєва Поезії Перекладач: Ванда Савранська Я знаю правду!
Всі інші правди – пусте! Навіщо людям з людьми на землі боротись? Погляньте: вечір, погляньте – вже ніч іде. Про що – поети, коханці і полководці?
Вже вітер стелеться, уже земля в росі, Вже скоро зоряні застигнуть заметілі, І під землею ми спочинемо усі, Усі, хто спокою не мали й не хотіли.
Емігрантка О ностальгіє! Вже давно
Ти мною викрита, мороко! Мені байдуже, все одно – Де абсолютно одиноко, Якими бруками брести
Додому з кошиком базарним. Мій дім…Чужий
Мені однаково – сере? д Якого натовпу пропавши, Як звіру, їжити хребет І витісненим бути завше У себе, в почуття, на дно. Ведмедем білим без крижини Де не прижитись – все одно, І де принижуватись нині.
Не втішить мови рідна суть Молочним покликом одвічним. Однаково мене не чуть, Мене не зрозуміти стрічним. Читач мій – поглинач новин, Газетних тон пліток і бруду,
Двадцятого століття – він. А я – до всіх століть вам буду! Колода мертва – от і все, Що залишилось від алеї.
Все рівно все втрачає сенс, І, може, найрівніше – теє, Далеке, як душа моя, Що народилася
В лиху годину навіть кату – Як мою душу не розкрай – Ні родимки не відшукати! Всяк дім і храм мені пусті, Усе – одно, і все – єдино. Але як встане на путі
Мій кущ, і кущ отой – калина… Переклад 20.11.2006 “Кущ(?) горобина” вважаю за потрібне Українською мовою змінити на “калина”.Прим. пер. Поема Кінця
Розділ 6, уривок ………………… – Тоді простимося… – Я зовсім так не хотів. Не так. (Але потяг рушив!
Хотіння – це справа тіл, Ми ж одне одному – душі Віднині…) І не сказав. (Так, в мить гірку розставання
Жінкам ви, немов бокал, – Печальне право прощання…) Це марення? Щось не те?
Я недочув, можливо? (Коханці, немов букет, Кривавую честь розриву Вручаєте…) По складах,
Розбірливо: ви сказали – Проститися? (Так спада В хвилину жаги і шалу Хустина…) У цім бою Ви – Цезар. (О, випад наглий!
Трофеєм – мені ж мою Назад повернути шпагу!) І далі: – Двічі вклонюсь, Бо вперше не перший, схоже, Іду на розрив. (Сміюсь.) – Ви це говорите кожній?
(А світ захитався весь…) Помста і жест Ловеласа Гідні і роблять вам честь. Мені ж – відділяють м’ясо
Від кістки. – Усміх. (Крізь сміх – Смерть. Бо померли хотіння. Хотіти – це справа тих,
Ми ж одне одному – тіні…) Останній гвіздок – ні, гвинт – В труну свинцево-дубову. – Останнє прохання: ви…
Ніколи, прошу, ні слова Про нас… нікому із… ну… Наступних. (Так стогнуть ноші Поранених – у весну!) – Так само і я вас прошу. А перстень на згадку? – Ні.
(І погляд – бездонні версти В далі, відсутньо-сумні. Печать на серце – мій перстень, На руку твою… Із’їм! Без сцен!) – Чи варто спитати:
А книгу тобі? – Як всім? Не треба зовсім писати. Книжок… …………. Перша, як в шахи?
Ну от, Мій хід – не буду втрачати. Нас навіть на ешафот
Першими просять – до страти. (Сльози, зрадливі такі, – Як їх загнати у очі?! Ось-ось потечуть річки.) Побачите ви – не хочу! -Прошу, не треба дивитись!!!
Гордо – очима Лечу в вишину. – Милий, ходімо, Ридати почну!
Переклад 5-7.12.2006 – Про цю поему вражений Б. Пастернак писав Цветаєвій: “Який ти великий, диявольськи великий артист, Марино!” (1926 р.)Прим. пер. “У Празі відбулася моя зустріч з Мариною Цветаєвою, Пам’ять про яку я бережу і несу крізь все більше наростаючу Гущавину часу…” – Костянтин Родзевич пережив М. Ц. на 47 років. Прим. пер. Як хороше, що ваш кумир – не я, Як хороше, що хвора я не вами, І що ніколи збуджена земля Не попливе під нашими ногами.
Як хороше, що я – смішна й проста, Розкута – і не граюся словами, Не червонію, стиснувши вуста,
Зіткнувшися зненацька рукавами. Як хороше, що вільно при мені Мій ніжний, ви голубите другую,
Не даєте в пекельному вогні Мені згоріти – бо не вас цілую. Як хороше, що ви моє ім’я
Вночі і вдень не згадуєте всує, Що у церковній тиші – ви і я – Ніколи не почуєм: алілуя! Від серця вдячного – уклін низький За те, що з ним ви – у таємній змові! – Мій спокій зберігаєте нічний, За зустрічі вечірні – випадкові,
За наші не-гуляння в сяйві дня, За зорі не над нашими серцями, За те, що біль ваш – як не жаль! – не я, За те, що хвора я – на жаль! – не вами!
3.05.1915 Переклад 7.12.2006