Росія – країна безкрайня… І характер російський широкий, роздольний, але такий же нераціональний, розкиданий. Скільки вільної землі в Росії, незасіяних полів, диких лісів… Та й ріки росіяни коштують спокійні, не рухаються, не вирують, але вуж якщо розіллються – не зупинити. Як і народ російський терплячий, до останньої краплі мовчить, а обуриться – так відразу революція. Єсенін, істинно російська душу, з ніжністю описує свою улюблену Русь:
Об Русь – малинове поле
И синь, що впала в ріку, –
Люблю до радості й болю
Твою
Його майстерність надає віршам рух, начебто ми сидимо в тих самих “тесаних дрогах”, а по узбіччю “біжать рівнини й кущі. Знову каплиці на дорозі й поминальні хрести”. Але поет не обмежується замальовкою природи, у вірші протягає тривога: “Холодної скорботи не виміряти, ти на мрячному березі”.
Можливо, якщо судити по даті написання – 1916 рік – це передчуття революційних змін. Або тривога особистісна, своєрідна “невпорядкованість” людини, змушеного жити не в рідному селі, а в далекому йому місті
Не все радує погляд поета в старій сільській Русі, але вона набагато ближче
Мова поета образний, рясно заповнений чисто народними словами, визначеннями
Яким же треба мати чуйне, трепетне серце, щоб уміти так побачити й передати красу російської природи, саму її душу. У ці ж описи вплітаються й купола, і дзенькіт дзвонів церков, які нерозривно пов’язані з російською історією. Вони вже стали немов би частиною природи, символом Русі
Незрозуміле поняття “Росія” – невичерпне джерело для поетів. Єсенін же сам немов уособлення батьківщини, дивний каприз природи, що начебто спеціально подгадала не тільки талант, але й зовнішність поета, так схожу із синявим озер, пряжею ніжного льна, тонкими берізками так білою заметіллю. Як у бездонне озеро, запекло кидається Єсенін з головою в любов до Росії й, як кожний закоханий, не хоче звільнитися від цього полону:
И не віддам я ці ланцюги,
И не розстануся з довгим сном,
Коли дзенькають рідні степи
Молитвословним ковилою
Недовге своє життя він виплеснув, як єдиний порив ніжності, як пісню. Марина Цветаева в “Пам’яті Сергія Єсеніна” точно виразила широту душі поета:
…І не жалість – мало жив,
И не гіркота – мало дав, –
Багато жив – хто в наші жил
Дні, усе дав – хто пісню дався
(1 votes, average: 5.00 out of 5)