Образ батьківщини в поезії С. А. Єсеніна

1. Російська природа у творчості С. Єсеніна. 2. Емігрантська Росія, очами Єсеніна. 3. Радянська Росія, очами поета. Гой ти, Русь, моя рідна…

С. А. Єсенін С. А. Єсенін був і залишається одним з деяких, справді народних поетів нашої країни.

Уже в ранніх віршах поета визначилися основні теми його творчості. І однієї з головних тем у лірику Єсеніна назавжди стала батьківщина. Росія, Русь встає зі сторінок всіх його віршів, навіть тих, у яких не говориться про неї прямо. Усюди ми бачимо картини російської природи: Край улюблений! серцю знятися Скирти

сонця у водах лонних.

Я хотів би загубитися В зеленях твоїх стозвонних. По межі на перемітці Резеда й риза кашки. І визванивают у четкм Верби – лагідні черниці.

Його батьківщина – це берези в ставка, пришляхові трави, зелені ліси й безкрайні поля без кінця й без краю: Я пастух, мої палати – Межі зибистих полів, По горах зеленим – скати З гарком гучних дупелів. У всієї російської поезії не знайти більше таких прекрасних і дивно ємних картин рідної природи. Це цілі художні полотна, укладені в декількох віршованих рядках, дивні по своїй простоті й принадності. Часом його вірші про природу здаються рядками

чудесної народної казки: Співає зима-аукає, Волохатий сніг колише Стозвоном соснику Навкруги з тугою глубокою Пливуть у країну далеку Сиві хмари.

А теплота, з який поет говорить навіть про змерзлих “малих птахах” видає почуття величезної ніжності Єсеніна до рідної природи.

Ми почуваємо, як нескінченно дороги селянському поетові рідні місця. Але пейзажі Єсеніна – це не тільки поля й лісу, це й хати й сільські церківки й околиці: Гой ти, Русь, моя рідна, Хати – у ризах образа… Не видать кінця й краю – Тільки синь ссе очі.

У ці картини природи органічно вплітаються й картини народного побуту, гулянок, свят, народних обрядів: Пахне яблуком і медом По церквах твій лагідний Спас. І гуде над корогодом На лугах веселий танок Побіжу по м’ятому стьобанню На при воль зелених лех, Мені назустріч, як сережки, Продзвенить дівочий сміх.

Російська природа так чи інакше є присутнім у більшій частині добутків поета. Вона нерідко виступає тлом у його любовній ліриці. Навіть далекій персіянці він розповідає про красу рідної землі: Тому, що я з півночі, чи що, Що місяць там огромней у сто разів, Як би не був гарний Шираз, Він не краще рязанських роздоль.

Але не тільки картини рідної природи служать для Єсеніна джерелом натхнення. Росія вже в ранній творчості поета з’являється перед нами із самих різних сторін Це не тільки прекрасна країна полів і лугів, що він любить “до радості й болю”, це й жебрак, убогий занедбаний край: Край ти мій занедбаний, Край ти мій, пустир, Косовиця некошений, Ліс так монастир. Хати забоченились, А и всіх-те п’ять.

Дахи їх запінилися В заревую гать. Але Росія – це ще й джерело духовності, край мандрівників, прочан, молебнів з корогвами. Край простих і смиренних людей, нехитрих і релігійних: По дорозі йдуть прочанки, Під ногами полинь, так комли.

Розсовуючи щипульние колки, На канавах дзенькають милиці. Але з’являється у творчості поета й ще один образ – батьківщини, країни розбійної й заколотної По дорогах її бредуть не прочанки й калики, а “люди в кайданах”: Всі вони вбивці або злодії, Як судив їм доля. Полюбив я смутні їхні погляди Із западинами щік. Єсенін не відкидає й таку Росію – преступножестокую, він визнає своє споріднення з нею: Я одну мрію, приховуючи ніжу, Що я серцем чистий.

Але і я кого-небудь заріжу Під осінній свист.

І мене по вітряному свею, По тому ль піску, Поведуть із веревкою на шиї Полюбити тугу. Новий етап у творчості Єсеніна й у його сприйнятті образа батьківщини наступив після подій 1917 року Єсенін пройшов не простий шлях від повного заперечення всіх своїх колишніх переконань, ідеалів православ’я й Святий. Русі, до мрії про “селянський рай”, в остаточному підсумку, що з’єднала в собі ідеали християнства з ідеями соціальної справедливості.

Він освячує революцію образом Христа, його рятівної жертви: Але раптом вогні блиснули… Загавкав мідний вантаж. І впав, убитий кулею, Дитина Ісус. Але поступово під впливом реального життя, громадянської війни, голоду, розрухи, конфліктів влади із селянами, поет розстається з утопічними мріяннями, душу його заповнює сум’яття й непевність і образ батьківщини з’єднує в собі тугу за “солом’яним избяной Росії” і безсилля життя, що йде, перед особою загибелі: Неживі, чужі долоні, Цим пісням при вас не жити!

Тільки будуть колосся-коні Про хазяїна старому тужити.

Поета глибоко хвилює доля батьківщини. Як Блок і багато інших поетів і філософи, Єсенін був переконаний у тім, що Росії не слід іти по західному європейсько-американському шляху, що в неї своя власна, особлива дорога. Він напружено вдивлявся в ті зміни, які відбувалися в країні, у різних сферах життя, намагався зрозуміти їхню суть і вгадати, “куди несе нас доля подій”.

В 20-х роках XX століття поет побувало за кордоном і побачив ще одну Росію – емігрантську.

Росію, без батьківщини Побачив всю тугу й безвихідність людей оказавшихся на чужині. Вони ще сподіваються, що більшовики незабаром упадуть і все повернеться на “кола своя”. Але надії ці всі иллюзорнее, а життя беспросветней: Снову п’ють тут, б’ються й плачуть Під гармоніки жовтий смуток.

Проклинають свої невдачі. Згадують Московську Русь.

Створений Єсеніним у цей період цикл віршів”Москва шинкарська” – свідчення найглибшої духовної кризи, пережитого поетом. І все-таки він почуває, що повернення до старого ні, він намагається прийняти природний хід подій, побачити нову Россию, що зароджується: Є інші люди, Ті, що вірять, Що тягнуть у майбутнє боязкий погляд. Почухуючи зад і перед, Вони про нове життя говорять.

І він намагається дивитися їхніми очами, намагається прийняти Русь Радянську: Приемлю все. Як їсти все приймаю. Готовий іти по вибитих слідах.

Віддам всю душу жовтню й томлю, Але тільки ліри милої не віддам. Незважаючи на все искреннее бажання оцінити цю нову Росію, поет почуває себе в ній чужим. Навіть рідне село вже не приймає його: А життя кипить.

Навколо мене снують И старі й молоді особи. Але комусь мені капелюхом поклонитися, Ні в чиїх очах не знаходжу притулок. Але цей біль і оббитий від власної бесприютности й самітності піднімає поета на новий філософський рівень сприйняття життя.

Він сам обриває свою скаргу: Отямся! Чим же ти скривджений? Адже це тільки нове світло горить Іншого покоління в хатин.

Такий осяяної світлом нового життя намагається побачити поет свою батьківщину. Отже, ми бачимо, що в сприйнятті батьківщини Єсенін пройшов довгий і складний шлях від зворушливого замилування до глибоких роздумів і сумнівів, що розв’язалися в підсумку прийняттям неминучих змін і надією на нове життя


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Образ батьківщини в поезії С. А. Єсеніна