УРОК 50
Тема. Ліна Костенко. Розповідь про поетесу.
Мета: ознайомити одинадцятикласників із життєвим шляхом поетеси, прокоментувати гоніння та заборони на вивчення її творчості; на прикладі життя і творчості Ліни Костенко виховувати в учнів національну гідність і свідомість.
Тип уроку: лекція.
Обладнання: портрет Ліни Костенко, ілюстративний матеріал, епіграф.
I. Організаційна частина.
II. Перевірка засвоєних знань.
Запитання до учнів.
– Що ви знаєте про поетів-шістдесятників?
III. Повідомлення теми і мети уроку.
IV.
Епіграфом уроку хай стануть слова Ліни Костенко:
Я вибрала Долю собі сама.
І що зі мною не станеться –
У мене жодних претензій нема
До Долі – моєї обраниці.
Українську поезію сьогодні важко уявити без Ліни Костенко. У її дивовижному за красою і силою поетичному голосі гармонійно поєдналися зворушлива ніжність жінки і твердість духу справжнього борця, філософська заглибленість у проблеми буття і пристрасна емоційність трибуна. Поетеса живе і творить у Києві.
Вона прийшла у світ української поезії у дерзновенний і обнадійливий час,
Народилась Ліна Костенко 19 березня 1930 року в містечку Ржищів, розташованому за 80 кілометрів униз по Дніпру від Києва. Всього шість років прожила в ньому майбутня поетеса, та воно назавжди залишилось у її пам’яті. Своєрідний дух прадавнини витав над цими високими берегами Дніпра.
Батько багато розповідав Ліні про народні повстання під проводом Павлюка, Гуні, Остряниці, які бачило містечко.
Коли Ліні Костенко було 6 років, сім’я переїхала до Києва. Над берегами вічної ріки зазнала її сім’я перших випробувань. Батька назвали “ворогом народу” і став він в’язнем ГУЛАГу.
Таких людей комуністична влада не любила, бо він багато знав, володів 12 мовами, був справжнім українським інтелігентом.
Коли Ліні минуло 1 і років, розпочалася війна. їй довелося пізнати гірку долю біженців. Писати вірші почала з 14, а друкуватись – у 16 років.
Після закінчення школи у 1951 році стала студенткою Київського педагогічного інституту. Навчання не приносить задоволення юній Ліні. Задушлива атмосфера повоєнного життя в столиці України кінця 40-х років виявилася нестерпною, тому дівчина вдається до досить рішучого кроку: залишає його і, витримавши у 1951 році дуже вимогливий творчий конкурс, стає студенткою першого курсу Московського літературного інституту – єдиного на той час у світі вищого навчального закладу, в якому здобували освіту майбутні майстри художнього слова.
В інституті витав дух вільнодумства, який мав велике значення для творчого визрівання молодої поетеси. Під час навчання в інституті Ліна Костенко гідно представляла українську поезію. Коли на літературних вечорах, семінарах чи просто дружніх вечірках у студентському гуртожитку починала читати свої твори, усі замовкали, бо враз потрапляли у полон її поетичного слова. І викладачі, і студенти були переконані: Ліна Костенко – майбутня знаменитість.
Закінчивши з відзнакою інститут і повернувшись до Києва, молода поетеса відразу відчула, наскільки процеси десталінізації гальмуються в Україні. Та все ж зрушення відбувалися. Спочатку в літературі та мистецтві, потім – в інших сферах життя.
Ліна Костенко видає дві поетичні збірки – “Проміння землі” (1957) та “Вітрила” (1958). Всі, хто стежив за літературним процесом, відчули, що в поезію прийшла неабияка творча особистість.
У 1961 році вийшла третя книга Ліни Костенко – “Мандрівки серця”. Вона викликала схвальні відгуки, в тому числі і Василя Симоненка, який у цей час працював журналістом у Черкасах.
Ідея українського відродження набувала все більшого поширення. Це дуже турбувало партійне керівництво, яке тільки чекало команди з Москви, аби приструнчити покоління митців-шістдесятників. З 1963 року почався процес притискування, заборони всього, що дихало свободою і національним піднесенням.
Саме у цей час Ліна Костенко готує до друку четверту збірку “Зоряний інтеграл”, але вихід її спочатку затримали, а потім заборонили.
Почався довгий 16-річний період “мовчання” Ліни Костенко. Її не друкували. Поетеса робила все можливе, аби прорватися до читача. На початку 70-х років вела вперту боротьбу за видання збірки “Княжа гора”. У 1972 році вже готовий друкарський набір книжки було розсипано. Ліні Костенко пропонували змінити деякі рядки, відмовитись від деяких віршів, що увійшли до збірки, аби книжка побачила світ і стала видатним надбанням рідної літератури.
Г. Клочек, дослідник творчості Ліни Костенко, пише, що геніальна творчість поетеси Системі на той час була не потрібна. Вона (Система) ненавиділа і панічно боялась її, відчуваючи в її вільному, незалежному слові серйозну для себе небезпеку. Своє переслідування прогресивних митців чиновники виправдовували демагогічними заявами про власну відданість “комуністичним ідеалам та своєму народові”, на що отримали від Ліни Костенко убивчу відповідь:
Номенклатурні дурні, бюрократи,
Пласкі мурмила в квадратурі рам!
Ваш інтелект не зважать на карати,
А щонайбільше просто на сто грам.
Поету важко. Він шукає істин.
Ми – джини в закоркованих пляшках.
А ви, хто ви, які ж ви комуністи?
Ви ж комунізм вдавили в пелюшках!
Ви вже його сточили, як хробаччя.
Поезія для ваших топок – торф.
Оце, щоб ваші методи побачив, –
Від заздрощів би луснув Бенкендорф.
Нелегко нам. Криваві краплі глоду
Крізь наші вірші виступлять колись…
Не говоріть від імені народу, –
Розперетричі ви йому впеклись!
“Княжа гора” так і не побачила світу… Поетеса не пішла на жодні компроміси із владниками, з видавцями, які догоджали їм.
Я трохи звір, я не люблю неволі, Я вирвуся, хоч лапу відгризу,- писала Ліна Костенко.
Тільки у 1977 р. збірка “Над берегами вічної ріки” пробила штучну інквізиторську стіну. Через два роки Ліна Костенко опублікувала роман у віршах “Маруся Чурай”, що став визначною подією українського письменства.
Творчість Ліни Костенко цього періоду – це афористично влучний вислів, рідкісна стилістична прозорість і лірична одухотвореність, абсолютна відсутність віршів “на тему”, ура-поезій, без яких годі було й уявити бодай одну збірку.
Дебютувавши трохи раніше за “шістдесятників”, вона стала їхньою “предтечею”, однією з тих, хто повертав поетичному слову естетичну повноцінність, хто рішуче ламав звичні художні критерії.
Вихід книжки “Над берегами вічної ріки” став справжньою літературною сенсацією. І не тільки тому, що нею Ліна Костенко поверталася в поезію: читач стужився за книжками, в яких проступає абсолютно незалежне художнє мислення без авторових оглядань на цензорів і редакторів. “Вічна ріка” вміщує в собі життя окремої людини, збагаченої історичною пам’яттю, “вічна ріка” – це масштабне річище, в якому злилося й нерозривно поєдналося особисте й загальнолюдське.
Плинув час. Справдилися слова Долі про те, що поезія – її рідна сестра, а правда людська – мати. У 1987 році виходить збірка “Сад нетанучих скульптур”, високо оцінена критикою. У цьому ж році за роман у віршах “Маруся Чурай” та збірку “Неповторність” Ліні Костенко було присуджено Державну премію ім.
Т. Г. Шевченка.
У 1989 р. з’явилось “Вибране”, де було вміщено твори з тих давніх, колись “розсипаних” інквізиторами збірок 1963, 1976 pp., а також нові твори Ліни Костенко, які промовисто сповістили про розквіт нев’янучого саду її поезії.
Все більше знавців її творчості приходить до думки, що вона належить до обраного кола кращих поетів сучасності. У 1980 році в США відбувся Всесвітній конгрес “Ліна Костенко – поет і мислитель.”
Коли в Україні відзначався ювілей письменниці, А. Дімаров у вітальному слові сказав: “Минули роки й роки. Топтуни й ревуни, які зганяли Вас із трибуни, де вони всі подівалися? Одні лежать нетлінно в землі… Інші ж уже встигли перебудуватися, і тепер ми бачимо лише їхні дубові потилиці, бо вони й сьогодні попереду, у перших, як то кажуть, рядах.
Ваша ж зоря як сяяла, так і сяє, гордо і чисто, на поетичному небосхилі України, якій ви офіруєте своє серце і душу, свій великий талант.”
Коли у 1994 році вийшли “Інкрустації”, перекладені італійською мовою, то Ліні Костенко присудили премію Франческо Петрарки.
Щороку 1 вересня у Києво-Могилянській академії виступають перед викладачами і студентами люди зі світовою славою. У 1999 році тут виступила Ліна Костенко з лекцією “Гуманітарна аура, або Дефект головного дзеркала”.
Пропонуємо учням послухати уривки з лекції.
“Коли ми чуємо: Іспанія, іспанці, – які це у нас викликає асоціації? Звичайно ж, Лопе де Вега, Кальдерон, Сервантес, Гойя. Або німці. Нація філософів і композиторів, хіба не так? Хто дав світові Бетховена, Гете, Шиллера, Гегеля, Канта, Ніцше? І хоч Бухенвальд недалеко від дуба Гете, і дуб той спиляний, і солдати вермахту відкривали на тому пні бляшанки, – все одно не Гітлер визначає образ нації з його Гебельсом, що хапався за пістолет при слові культура, і не Ельза Кох, а доктор Фауст і Лореляй над Рейном.
Над Скандинавським півостровом, як північне сяйво, стоїть заворожуюча аура музики Гріга, Сибеліуса, дивовижних казок Андерсена. Італія – це нація Данте і Петрарки, Рафаеля і Мікеланжело.
А чому б у таких самих діоптріях не подивитися на Україну? Якщо десь у світі чують – Україна, українці, які це асоціації викликає там? Хіба це не правомірне запитання?
Ми вже держава. Тож чи не час замислитись, хто ми в очах світу і яку маємо ауру, а якщо не маємо, то чому? Телескопом… у кожному суспільстві повинен бути весь комплекс гуманітарних наук, з літературою, освітою, мистецтвом, – і в складному спектрі цих дзеркал і віддзеркалень суспільство може мати об’єктивну картину самого себе, сфокусовану в головному дзеркалі. У нас же цей телескоп давно застарів, ніколи не модернізується, його обслуга часом не дуже й грамотна, а часом і недобросовісна. Маємо не ефект, а дефект головного дзеркала, місцями воно розбите, уламки розкидані скрізь по світу.
Та й взагалі цей телескоп встановлений нам не нами. Запрограмований на систему анахронічних уявлень, він умисно спотворює обличчя нації.
Відтак і живемо в постійному відчутті негараздів, психологічного дискомфорту, викривленої істини.
Ми були у складі імперії, вона робила свій імідж на експорт, коригувала систему ідеологічних дзеркал, створювала ілюзію своєї, а відтак і нашої присутності у світі. Коли ж з гуркотом упала залізна завіса, виявилося, що по той бік завіси нас нема. Україну мало хто знає, її все ще плутають із Росією…
Що повинна була відразу зробити Україна? Насамперед – об’єктивно оцінити ситуацію. Поставити свою оптику, свою систему дзеркал.
Розробити свою гуманітарну політику, її стратегію та пріоритети.
Зафіксувати себе у свідомості людства парадоксом молодої держави з тисячолітньою культурою, що була досі заблокована в силу історичних причин. Бути відкриттям для світу, а не морально ущербленим народом в абераціях чужих віддзеркалень.
Кожній нації є за що посипати собі голову попелом. Тільки не треба тим попелом запорошувати очі наступних поколінь. Ніхто з нас, нині живущих, не може нести відповідальності за давні неспокутувані гріхи.
Але кожен з нас зобов’язаний їх не повторити і не примножувати.
Українці – це нація, що її віками витісняли з життя шляхом фізичного знищення, духовної експропріації, генетичних мутацій, цілеспрямованого перемішування народів на її території, в результаті чого відбулася амнезія історичної пам’яті і якісні втрати самого національного геноциду. Вона чекає своїх філософів, істориків, соціологів, генетиків, письменників, митців.
Тільки не треба чекати, щоб хтось вам зробив ваше власне індивідуальне дзеркало і влаштував його в систему суспільних дзеркал. Кожен має зробити це сам.
Демократія тим і добра, що при демократії не держава руйнує людину, а людина будує державу. І саму себе, і своє гідне життя, і гуманітарну ауру своєї нації.
Запитання до учнів.
– Про що ви дізналися з лекції Ліни Костенко?
– Які думки вам найбільше сподобались?
V. Підсумки уроку. Слово вчителя.
Нескореність Ліни Костенко перед тоталітарною системою – це її людський подвиг, який ще потребує відповідного осмислення. Залишившись нескореною, вона зберегла не тільки власну честь і гідність, а й честь і гідність рідної літератури.
.Домашнє завдання.
Підготувати розповідь про життєвий і творчий шлях поетеси. Прочитати поезії “Пастораль XX сторіччя”, “Тут обелісків ціла рота”, “Світлий сонет”, “Вже почалось, мабуть, майбутнє”, “Розкажу тобі думку таємну…”, “Життя іде і все без коректур”.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)