Леонід Андрєєв автор п’єси “Анатема”

Скажемо, в основі булгаковської космогонії – скоріше протиставлення незначності звичайного людського життя, уміщеної в “прокрустово ложі” усіченого земного добра й усіченого земного зла, вищим, “потойбічним” стихіям Добра й Зла, Иешуа Га-Ноцри й Воланда, які поєднуються в одне ціле у своєму протистоянні “усіченим” поданням про добро й зло, по яких живе людське суспільство

Важко сказати, чи мав у виді Леонід Андрєєв (автор п’єси “Анатема”) безпосередньо текст трагедії Гете

Однак об’єктивно “Анатема”

сприймається як свого роду ” Анти-Фауст”. Фабульна схема “Анатеми” викликає прямі асоціації з фабульною схемою “Фауста”. На самому початку – Анатема, дух Зла, перебуваючи у врат можливо існуючого раю, сперечається з істотою, іменованою “Хтось, що обгороджує входи”, про людину. Але із самого початку видно, що результат суперечки тут буде іншим, ніж в “Фаусті”.

У художньому світі “Фауста” Мефистофель сперечається з Богом, тобто з реальною силою Добра, а в художньому світі “Анатеми” на шляху біса Анатеми встає лише “Хтось, що обгороджує входи”. Що він обгороджує’-

поки нікому не ясно; наприкінці з’ясовується – порожнечу

Потім – прямо відповідно до сюжету “Фауста” -. Анатема спокушає злиденного торговця Давида Лейзера й проводить його приблизно через ті ж мири, через які Мефистофель проводить Фауста. Дарунок Анатеми – мільйонна спадщина, що залишилася від невідомо що звідки узявся багатого родича. Спочатку, як і гетевский Фауст, Давид Лейзер разом із сім’єю проходить через коло насолоди життям – потрясає сцена, що коли вмирає від сухоти син Давида Лейзера перед смертю кружляється в передсмертному танці. Але проходить якийсь час, і Давид Лейзер, подібно гетевскому Фаустові, починає думати про навколишній світ

Він не може насолоджуватися життям, коли довкола нього живуть нещасн, такі ж нещасні, якої був зовсім недавно сам Давид. І він починає роздавати свій символічний мільйон, що персоніфікує людське щастя. І до нього тягнуться перші нещасні. Потім – усе більше й більше. Люди залишають свій будинок, кидають всі і йдуть до Давида за своїм шматочком щастя… А мільйон не безмежний…

Він висихає. А тих, хто прийшов з останньою надією – усе більше й більше. І тих, кому не дістанеться нічого, більше, багаторазово більше, ніж тих, хто встиг одержати свою частку щастя. І якщо Фауст попадає на небо під хор ангелів:

Полум’я священне! Хто їм охоплений, До життя блаженній Добра призначений,

Те Давида Лейзера побивають каменями, після чого Анатема вимовляє свого роду “надгробне мовлення”: “Продай, дурень! Завтра твій труп знайдуть тут люди й схоронять пишно, за звичаєм людей. Добрі вбивці, вони лю-б5гг тих, кого вбивають И з тих каменів, якими тебе за любов, вони побудують високий – кривій – і дурний пам’ятник. А щоб пожвавити його безглуздо-мертву громаду – мене посадять на вершині. Хто вирве перемогу з рук Анатеми!

Сильних я вбиваю, слабких я змушую кружлятися в п’яному танці – у божевільному танці, у диявольському танці…”.

Фінальні сцени й в “Фаусті”, і в “Анатеме” – на небесах. Але якщо фінальна сцена “Фауста” – це сцена кінцевого торжеств! людини, те сьома, фінальна, картина “Анатеми” починається авторською ремаркою: “Нічого не відбулося, нічого не змінилося. Всі так само важко придушують землю залізні, извека закриті врата, за яких у безмовності й таємниці живе Початок усякого буття, великий розум всесвіту. І всі так само безмовний і грізно нерухливий Хтось, що обгороджує входи – нічого не відбулося, ніщо не змінилося.

Жахливий сірий колір”.

Два генії – два погляди на мир: смішно перевіряти погляд Л. Андрєєва поглядом Гете, а погляд Гете – поглядом Л. Андрєєва

Ішли роки – і характерна для епохи Освіти віра в споконвічну досконалість Людини (Свифт – все-таки виключення) поступово знову початку мерхнути. Зв’язано це багато в чому було з тим, що до початку XIX століття в більшості європейських країн мрія просвітителів XVIII століття збулася – людина знайшла особисту волю, тобто право вільного вибору, право й можливість самостійно будувати свою долю. Людина стала вільніше, але за все потрібно платити. Благо волі, на жаль, невіддільно й від тягаря волі, від тягаря вибору, що каждий конкретна людина вже не могла перекласти ні на кого.

Тягар волі (нехай дуже відносної), що прийшла до європейця початку XIX століття, містило в собі й тягар пізнання – пізнання людиною суворої “часом і жорстокої правди пр самому себе. Тепер те, що є в людині порочного, неможливо вже було пояснити тільки сковуючої людини ззовні ланцюгами


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)


Леонід Андрєєв автор п’єси “Анатема”