Зараз уже й не згадаю, коли й від кого почула я цю легенду, але вона настільки вразила мене й схвилювала, що буду пам’ятати її все життя. …Жила в одному селі сім’я: батько, мати й двоє дітей – дівчинка й хлопчик. Жили дружно, у згоді, не ледарювали – і все велося в господарстві. Один раз, важко занедужав хлопчик.
Не відходять від його ліжка рідне, готові небо йому схилити, а допомогти лиху не в силі. Нелегко батькові дивитися на мучення своєї дитини. Вийшов він у двір, ходить по саду.
Як раптом побачив дивну білу фігуру й довідався
Візьми краще мене! За моїми плечима чимало років, а його життя тільки починається”. Погодилася Смерть і простягнула до нього кощаві руки. І відразу відчув чоловік, як б’ється його серце, як біжить по жилах гаряча кров…
А смерть уже й квапить…
– “Я ще не готовий”, – буркнув чоловік і зник у будинку. І не посмітив синові в очі глянути; сіл на край стола й сумно схилив голову
Вийшла у двір сестричка. Побачила, що в саду хтось коштує, чекає. Підійшла ближче, а Смерть і говорить: “Не бійся мене! Я
А братик ще маленький, знає мало і йому не так жаль умирати…” І дівчинка втекла в будинок. А над ранок у двір вийшла мати. Не бачила вона нічого, тому що ока її заливали сльози. І Смерть сама відгукнулася: “Я прийшла забрати твого сина”. Ні хвилини не коливалася мати: “Забери мене.
Дозволь тільки із сином попрощатися”. Мати повернулася в будинок, і довго дивилася на сина. І подумала, що її кровинка буде жити, і так легко стало їй на серце…
Вийшла у двір, а навколо нікого не видно, тільки по дворі хтось тікає ладь. “Почекай!” – покликала мати. Але Смерть навіть не оглянулася, зрозуміла, що проти материнської любові навіть вона неспроможна. Мати знову забігла в будинок.
Бачить: син її, що посміхається, здоровий, простягає до неї руки…
(2 votes, average: 4.00 out of 5)