Преосвященний Лазар (Баранович), архієпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський
(1620 – 1693)
Біографія
Народився в 1620 р. в Україні.
Навчався в школі Київського Братського Богоявленського монастиря.
Остаточну освіту отримав у польських колегіях.
На початку 40-х років XVII сторіччя був наставником у Київській академії.
З 1650 р. – ректор Київської колегії (академії) й ігумен Братського училищного монастиря, а з 1651 або 1652 р. – і Києво-Кирилівського монастиря.
В 1651 р. залишив академію і мешкав у монастирях Києво-Кирилівському,
З 1653 р. завідував Єлецьким монастирем Чернігівської єпархії.
8 березня 1657 р. у Ясах митрополитом Гедеоном Молдавським рукопокладений на єпископа Чернігівського, але тому що старий архієпископ Чернігівський Зосима був живий, поселився в Новгород-Сіверському Преображенському монастирі і до смерті Зосими в Чернігівській єпархії було два єпископи.
Близько 1666 р. призначений місцеблюстителем Київської митрополії.
8 вересня 1667 р. зведений у сан архієпископа.
В 1692 р. звільнений на спочинок.
Помер 3 вересня 1693 р. Похований у Чернігівському Борисоглібському
У бурхливий час міжусобиць, коли Україна, недавно приєднана до Росії, тільки-но знову не відторгнулася від неї, – Лазар Баранович показав себе не тільки красномовним проповідником і талановитим духовним письменником, але і великим громадським діячем.
Недовго йому довелося займатися святою справою виховання юнацтва в дусі православ’я. Скоро Братня колегія була розгромлена уніатами. Ректор її, ігумен Лазар, був вимушений видалитися в Кирилівський монастир.
Останні з дорослих вихованців узялися до зброї. Поляки і кримські татари під виглядом союзників то одного, то іншого з гетьманів, бродили по Україні, палили і грабували села, навіть на околицях Києва в 1665 р. почалися воєнні дії.
Архієпископ Лазар ревно піклувався про відбудову зруйнованих храмів і монастирів і про влаштування нових. При ньому були засновано три монастирі: Шуморовський у Мглинському повіті, Андрониківський у Соснинському повіті і Пустинно-Рихлівський у Кролевецькому повіті. Відновлений з руїн і прикрашений кафедральний Новгород-Сіверський Спаський монастир, у якому кафедра Чернігівського архієпископа залишалася до 1672 р.
В епоху зворушення умів, коли не тільки гетьмани і козацтво, а і деякі ієрархи стояли за приєднання України то до Польщі, то до Туреччини, архієпископ Лазар твердо тримався того напрямку, який єдиний був прийнятним для православних. “Під басурманською рукою стогне Греція, – писав він митрополиту Київському Іосифу, що схилявся на бік Туреччини, – і для чого під таке ярмо класти шию? Греки раді б звільнитися від нього, Русь сама лізе. Я свої вівці чернігівські наставив на шлях, і ви, всієї Русі пастир, ведіть всю Русь до монарха руського, а самі летіть на престол свій, як на гніздо своє”.
В 1669 р. він переконав гетьмана Многогрішного послати в Москву посольство із проханням про прийняття Малоросії в підданство і про підтвердження козацьких вольностей. Членам цього посольства було доручено вимагати, щоб російський уряд не віддавав полякам Києва – “цього першопрестольного граду царства Руського, від якого споконвіку на всю Русь засяла благодать Божа”. На збереженні Києва особливо наполягали і архієпископ Лазар Баранович, і гетьман Многогрішний, колишній митр. Іосиф (Тукальський) і ін. Під їхнім впливом цар Олексій Михайлович вирішив цілком приєднати Київ до Росії.
Але в той же час архієпископ Лазар наполягав на самостійності Київської митрополії. Він був незгодний із прагненням Москви підпорядкувати її собі на положенні звичайної єпархії і боровся за збереження прав малоросійського духівництва. Мабуть, тому, коли з’явилася можливість поставити для Києва православного митрополита, то був обраний не він, а Гедеон Святополк-Четвертинський.
Після перенесення кафедри з Новгород-Сіверська в Чернігів почався великий подвиг місіонерства архієпископа Лазаря на захист істин св. Православної віри і посилення боротьби з єзуїтами. Він з істинно апостольськими ревнощами навчав чернігівську паству своїми красномовними проповідями, багато писав проти унії, заснував у Чернігові друкарню, де друкувалися такі необхідні для православних книги.
Його заслуги в справі видання і виправлення церковних книг по справедливості ставлять поряд із заслугами митрополита Петра Могили, патріарха Никона, ключарей Діонісія і Арсенія і ієромонаха Єпифанія Славинецького.
Народний розголос, шануючи його як праведника, живить впевненість у нетлінні його тіла.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)